Чума - Альбер Камю
Через кілька днів після недільної проповіді доктор Ріє разом з Граном вирушили на околицю, обговорюючи події останніх днів, як раптом шлях їм перепинив якийсь чолов'яга, він незграбно тупцяв перед ними, але чомусь не рушав з місця. Саме цієї хвилини спалахнули вуличні ліхтарі, їх запалювали тепер щораз пізніше. Почеплена високо вгору лампа осяяла зненацька чоловіка, і вони побачили, що незнайомець нечутно регоче, приплющивши очі. По його блідому обличчю, спотвореному усмішкою німих веселощів, рясними краплями котився піт. Вони пішли далі.
– Божевільний,- мовив Гран.
Ріє, що взяв свого супутника під руку, аби швидше повести його геть від цього видовиська, відчув, як тіло Грана тіпає від дрожу.
– Скоро в нашому місті всі будуть божевільні,- мовив Ріє.
В горлі йому пересохло, очевидно, давалася взнаки багатоденна втома.
– Зайдімо вип'ємо чогось.
В тісній кав'ярні, куди вони зайшли, освітленій єдиною лампочкою, що горіла над шинквасом і розливала густо-багрове світло, клієнти чомусь гомоніли стиха, хоча, здавалося б, для цього не було ніякої причини. Гран, на великий подив лікаря, замовив собі склянку рому, вихилив одним духом і заявив, що міцне аж-аж. Потім рушив до виходу.
Коли вони опинились надворі, Ріє причулося, ніби нічний морок густо пронизаний зойками. Глухий посвист, що йшов із чорного неба й вився десь над ліхтарями, несамохіть нагадав йому незримий бич Божий, що невтомно розтинав тепле повітря.
– Яке щастя, яке щастя,- все повторював Гран.
Ріє намагався зрозуміти, що він, власне, має на гадці.
– Яке щастя,- промовив Гран,- що в мене є моя робота.
– Атож,- підтвердив Ріє,- це справді велика перевага.
І, бажаючи заглушити той посвист, він спитав Грана, чи задоволений він своєю роботою.
– Та як би вам сказати, гадаю, я на добрій дорозі.
– А довго вам ще працювати?
Гран ніби ожив, голос його залунав голосніше, ніби зігрітий випарами алкоголю.
– Не знаю. Але річ не в тім, докторе, зовсім не в тім.
Навіть у темряві Ріє здогадався, що його співрозмовник вимахує руками. Здавалося, він готує подумки промову, і вона й справді нараз вихопилася назовні й полилася без упину:
– Бачите, докторе, чого я хочу,- я хочу, щоб того дня, коли мій рукопис попаде до рук видавця, видавець, прочитавши його, підвівся з місця і сказав своїм співробітникам:
«Панове, шапки геть!»
Ця несподівана заява здивувала Ріє. Йому здалося навіть, ніби Гран підніс руку до голови жестом людини, що скидає капелюх, а потім викинув руку вперед. Там, угорі, з новою силою задзвенів чудний посвист.
– Так,- мовив Гран,- я повинен досягти досконалості.
При всій своїй недосвідченості в літературних справах,
Ріє, одначе, подумав, що, мабуть, усе відбувається не так просто і що, скажімо, навряд чи видавничі працівники сидять у своїх кабінетах у капелюхах. Але хто його знає – і Ріє волів промовчати. Він несамохіть прислухався до таємничого гуку чуми. Вони наближалися до Гранового кварталу, а що дорога йшла вгору, на них повіяло свіжим вітерцем, що забрав з собою воднораз усі міські шерехи. Гран усе ще говорив, але Ріє вловлював лише половину його слів. Він зрозумів тільки, що твір, про який мовиться, уже нараховує сотні сторінок і що найважче для автора – це досягти досконалості
– Цілі вечори, цілі тижні над одним якимсь словом… а то й просто над узгодженням.
Тут Гран зупинився і зловив лікаря за ґудзик від плаща. З його майже беззубого рота слова виривалися на превелику силу.
– Зрозумійте мене, докторе. У гіршому випадку не так уже й складно вибирати між «але» та «і». І вже куди важче віддати перевагу «і» чи «потім». Ще більше клопоту з «потім» і «далі». Та чи не найважче знати, де треба ставити «і», а де можна обійтися.
– Так, – мовив Ріє,- розумію.
Він знову рушив далі. Гран, збентежений, наздогнав лікаря.
– Даруйте мені,- пробурмотів він. – Сам не знаю, що сьогодні зі мною діється.
Ріє легенько поплескав його по плечу й сказав, що він хотів би йому допомогти, та й усе, що він розповів, його дуже зацікавило. Гран, здавалося, заспокоївся, і, коли вони підійшли до під'їзду, він, повагавшись, запросив лікаря завітати на хвилинку до нього. Ріє погодився.
Гран посадив гостя в їдальні до столу, заваленого паперами, кожний аркуш був змережаний дрібним, як мачок, письмом, чорнів від рясних правок.
– Так, це ж він і є,- сказав Гран, піймавши запитальний погляд Ріє. – Може, вип'єте чогось? Я маю трохи вина.
Ріє відмовився. Він дивився на аркуші рукопису.
– Та не дивіться так,- попросив Гран. – Це тільки
перша фраза. Ох і попоморочився я з нею, добре попоморочився.
Він теж утупився в розкидані по столу аркуші, і рука його, скоряючись непоборному пориву, сама потяглася до сторінки і піднесла її ближче до електричної лампочки без абажура. Аркуш тремтів у його руці. Ріє завважив, що чоло у службовця спітніло.
– Сідайте,- сказав він,- і почитайте.
Гран глипнув на лікаря і вдячно всміхнувся.
– Справді,- мовив він,- мені й самому хочеться вам почитати.
Він почекав з хвилину, не відриваючи погляду від сторінки, потім сів. А Ріє прислухався до невиразного зітхання міста, яке ніби акомпанувало посвисту бича. Саме цієї миті він надзвичайно гостро відчув усе місто, що лежало внизу і обернулося в наглухо замкнутий світ, який роздирали страхітливі зойки, що їх поглинала нічна пітьма. А поряд глухо бубонів Гран:
– «Погожого травневого ранку чепурна амазонка верхи
на чудовій гнідій кобилі скакала квітучими алеями Булонського лісу… »
Потім знову запала тиша і принесла з собою невиразний гул міста-мученика. Гран поклав аркуш, але очей від нього не відвернув. Через хвилину він глянув на Ріє:
– Ну як?
Ріє відповів, що початок здався йому цікавим і цікаво було б дізнатися, що буде далі. На це Гран палко заперечив, що такий погляд неправильний. І навіть приплеснув аркуш долонею.
– Це тільки чернетка. Коли мені пощастить непомильно точно намалювати картину, що живе в моїй уяві, коли моя фраза матиме такий самий алюр, як оцей чіткий клус – один-два-три, один-два-три,- все інше піде легше, а головне, ілюзія з першого ж рядка набере такої сили, що сміливо можна буде сказати: «Шапки геть!»
Але поки що роботи в нього по зав'язку. Ні за які скарби світу
