Не вурдалаки - Світлана Талан

– Не плескайте язиками. Слідкуйте за своєю мовою та не базікайте зайвого.

Сєвка Штільман або не почув останні слова декана, або їх проігнорував. Замміністра довго і палко говорив про те, що нам належить піднімати культуру села, нести до нього слово науки. Також він сказав, що комусь потрібно буде працювати у школах, а декому доведеться викладати у дитячих будинках, де, до речі, дітям зараз скрутно живеться, незважаючи на те, що держава робить для них все можливе. Тоді Сєвка підняв руку і сказав:

– Можна задати питання?

– Звичайно, юначе, – відповів замміністра, а в залі всі притихли так, що стало чути, як у вікно б’ється та дзижчить муха.

– Мене цікавить таке питання: чому ви, міністри, отримуєте гарну зарплатню і не поділитеся нею з дитячими будинками, де дітям-сиротам так скрутно живеться?

Наш куратор щось почала жестикулювати Сєвці, але вже було запізно. Заступник міністра почервонів до самої маківки, потім відкашлявся та сказав:

– Ваше питання, юначе, некоректне. На цьому наша зустріч закінчена. На все добре.

Наступного дна весь інститут тільки й мав розмови про вихватку Сєвки. Вдень ніхто його не бачив, а ввечері він прийшов до нас. Хлопця було не впізнати. Він якось осунувся, спав з лиця, а в очах неприхований смуток.

– Ось прийшов попрощатися, – сказав він невесело.

– Як попрощатися?! – запитали ми в один голос.

– Визвали мене в деканат і вручили путівку на будівництво в Сибір. Така виявилася ціна мого питання.

– А як же навчання? – запитала я, знаючи, які надії покладала на нього мати як на старшого сина.

– Доведеться забути про навчання, – вимушено посміхнувся Сєвка.

Я подивилася в його сумні очі.

– Ти сам поїдеш?

– Та ні. З четвертого курсу Шкунченко теж мав необережність задати міністрові питання. Тож я не один, нас двоє таких.

– Мені дуже шкода, – сказала я і додала, щоб хоч якось розвіяти смуток: – А хто ж нам тепер пісень співати буде?

– Вже точно не я, – зітхнув він і попрощався.

…березня 1956 р

Сьогодні, напередодні Міжнародного жіночого дня, я подарувала Валі фотоальбом. Подруга мене порадувала новеньким намистом синього кольору. До всіх свят ми намагалися купити одна одній подарунок такий, який неодмінно стане у нагоді. У мене не було намиста, тож подруга купила мені його на свої заощадження.

– Яке ж воно гарне! – сказала я, приміряючи намисто. – Воно так буде пасувати до моєї блакитної літньої сукні з «крильцями»!

– Носи на здоров’я, – відповіла Валя, розглядаючи мій подарунок. – Дякую тобі. Закінчимо навчання, розлетимося в різні боки, пам’ять про студентські роки залишиться на світлинах цього альбому. Ми ж будемо спілкуватися й надалі? – запитала вона, обнявши мене за плечі.

– Звичайно! Чи я зможу тебе коли забути? До того ж, наші батьки живуть поруч. На літніх канікулах будемо зустрічатися в селі.

– Як подумаю, що доведеться кудись їхати, облаштовуватися, розпочинати нове, самостійне життя, то одразу стає трішки лячно, – зізналася Валя. – І хочеться, щоб такий час настав скоріше, і страшно, і сумно.

– І не зарплатня буде головним у нашому житті. Що гроші? Головне – це робота на користь Батьківщини. Чи не так? – із запалом мовила я, подивившись на подругу.

– Звичайно! Чи за грошима поїдемо кудись у віддалене село? Треба нести світло науки в кожне село, в кожний хутір! Населення повинно бути грамотним, освіченим.

Ми ще довго мріяли про прекрасне майбутнє, а я все уявляла себе такою схожою на красуню Надію Іванівну. Моя уява малювала картинку: я, поцокуючи підборами туфельок, у білій блузці та темній строгій спідниці заходжу до класу. Там мене зустрічають десятки допитливих дитячих очей. Моє волосся чисто вимите, блискуче та вкладене косою навколо голови. Дівчатка дивляться на мене з неприхованим захопленням. Можливо, саме в такий час котрась із них захоче стати вчителем…

…травня 1956 р

– Сьогодні йдемо на танці в парк, – заявляє Валя голосом, який не приймає заперечень. – Ми ж не можемо пропустити таку важливу подію?!

– Знову будеш танцювати з одним, а очима нишпорити по боках, виглядаючи Васю?

– Звичайно!

– Можливо, у нього вже є інша дівчина? – запитую і одразу ж шкодую, що зробила подрузі боляче.

– А я не вірю! Ось не вірю, що в нього хтось є, і баста!

– Скільки вже хлопців клеїлося до тебе за цей час?

– Мені ніхто, окрім Васі, не потрібен. Я відчуваю, розумієш, серцем відчуваю, що він теж бажає нашої зустрічі.

Я промовчала. Якщо цей Вася дуже хотів би побачити Валю, то прийшов би до інституту та зачекав, доки будуть виходити студенти. Але він не приходив, то, напевне, непотрібна йому Валя. Втім, нехай чекає. Можливо, і справдяться її сподівання…

…травня 1956 р

Минулої суботи Валя знову так і не зустріла Василя. Додому вона прийшла сумною. Я, як могла, її втішала.

– Тобі треба познайомитися з іншим хлопцем, – порадила я. – Вийде з ним щось чи ні – не важливо. Головне, щоб ваші зустрічі дали змогу забути Василя.

– Забути я його не зможу, – зітхає подруга. – А розрадитися? Можливо.

Трохи поміркувавши, Валя говорить:

– Можливо, у твоїх словах є якийсь сенс. Сьогодні свято Перемоги, тож буде багато людей. Прийму твою пораду і спробую з кимось познайомитися. Який хлопець підійде до мене першим, з тим і буду зустрічатися.

– А зможеш? – запитую та посміхаюся.

– Зможу!

– Дивись, ловлю на слові! – присварила я її пальцем.

…Увечері причепурилися, вийшли на вулицю. Легенький теплий весняний вітер по-дружньому потріпав по щоках та полетів собі далі. Повітря чисте, аж прозоре. Воно пахне чи то весною, чи цвітом яблунь та перших весняних квітів. Стояла тепла, мало не літня погода. По вулицях ходять усміхнені люди, вітаючи знайомих та чужих людей зі святом. У руках у них прапорці, квіти та повітряні кульки. З гучномовців лунають пісні – на вулицях справжнє свято.

У парку людей сила-силенна! Ходять парами та цілими компаніями, сім’ями, дітвора галасує. То в одному, то в іншому місці чути голос гармоній. Біля танцмайданчика грає духовий оркестр. Поруч зібрався натовп людей. Серед них є військові, тож Валя пасе очима.

– Зі святом, дівчата! – каже хтось позаду нас.

Ми повертаємося і бачимо Петруся. З ним незнайомий високий худорлявий хлопець.

– Познайомтеся, це мій товариш, – каже Петрусь, не давши нам розтулити рота.

– Роман, – каже незнайомець і простягає мені руку.

Я піднімаю очі і зустрічаюся з ним поглядом. Чистий до прозорого