Ностальгiя - Василь Миколайович Шкляр

Хтось заскрипів стільцем. І заскрипіли решта.

— Ми відхилились від теми, — буркнув Лука Лукич. — Навіщо ці, вибачте, зайві розмови?

— Правильно, — сказав поет. — Навіщо зайві розмови? Даймо хлопцеві цей папір, і хай він спокійно працює. Навіщо сипати сіль на рану?

— Правильно. Так. Звичайно. Безперечно. Обов’язково. — Усі пристали на цю пропозицію.

— А я хіба про що? — здивувався Лука Лукич.

Отак тоді все минулося, та чи ж минулось? Гора йому з пліч не спала. Щось лишилося недомовленим у цій історії.

Що? Біль? Від чого? Падіння, приниження, вини? Збагнути не міг. Знав тільки, що в ньому розбилося щось назавжди.

Того дня нікого не хотілося бачити, ні з ким не міг розмовляти, довго не йшов додому, не йшов до квартири, даної йому за фальшивою формою № 3.

До ночі блукав вулицями, осінь стелила йому дорогу кленовим листям, і сам незчувся, як та дорога привела його у Голосіїв. Ближче до ліхтарів жовто світились дерева, антрацитово блищав темний ставок, а там, де круто спинались угору сходи, загусла осіння темрява.

Микола перейшов греблю, ступив на першу сходинку, пристояв. Потім рушив угору, вслухаючись у своє єство, вслухаючись у пітьму, яка обступала його дедалі щільніше й ховала навіть від самого себе. Східців не бачив, ступав навпомацки, та, виявляється, пам’ять закарбувала тут кожну сходинку, і він ішов рівно, не спотикаючись. Зупинився на півдорозі.

І почув важке дихання.

А потім приглушений елегійний голос:

— Давно тебе тут не було, синку.

— Давно.

— Чому не приходив?

— Справи.

— Як вони, твої справи?

— Ех…

— Що, уже розбився твій білий острів?

— Розбився.

— Не журися, рано чи пізно це чекає на кожного.

Від Його постаті сходило біле світло, воно розсичувало темряву, і Микола бачив зосереджено-спокійне обличчя, яке не видавало ні смутку, ні радості, ні збудження, ні байдужості. Мабуть, таким і мусить бути обличчя мудреця, звільненого від хвилинних марнот. Тільки втоми не міг приховати цей чоловік, і вона відчувалася в усій Його розслабленій поставі, в розстебнутому на всі ґудзики макінтоші (видно ґаптовану хрестиком вишиванку), в капелюсі з провислими крисами, в неприпаленій цигарці, яку він розминав у пальцях, розсипаючи тютюн.

— Це чекає на кожного, — сказав Він. — З юністю відпливають за обрій наші білі острови. А як твої вірші — пишуться?

— Під настрій.

— Як це — під настрій? У поета завжди є настрій: поганий чи добрий, а є. Навіть у часи злих вітрів і тривог треба писати.

— А коли пишеш про жовті лілеї у синьому озері, а в цьому бачать жовто-блакитний прапор, — хіба не опустяться руки?

Він схилив важку білу голову на груди, м’яв цигарку, і тютюн сипався на поли макінтоша.

— Ні, — сказав. — Ти ж пишеш не для тих, хто так каже. І не маєш права опускати руки. Думаєш, мене не їла зневіра? Що лілеї на озері?.. Колись я написав: «Я — син Країни Рад», а мене спитали: яких рад? Мовляв, була ж і Центральна Рада. Пришили націоналізм. Ось так. А що, і досі недовірки хапаються за це слово?

— Буває.

— Це словечко дає їм безвідмовну гарантію в наступі. З чим би вони не боролися — з розумом, честю, красою… Я думав, тепер у видавництві тобі легше. Не видаєш книжки?

Миколі захотілося Його розвеселити.

— Подав був збірочку. Мене підтримав один відомий поет.

— Я знаю цього поета. Давав йому рекомендацію для вступу до Спілки письменників.

— Це ж він і на роботу мене взяв, коли прийшов у видавництво. А потім попросив рукопис. І сам підготував його до друку. Все було добре, поки вірші не потрапили до Луки Лукича.

— Хто це такий? Я не чув такого письменника. Хтось із молодих?

— Та ні, він не письменник, це шеф.

— Ага, вчить жаба щуку плавати. Це по-нашому.

— Прочитав він рукопис, викликає мене і тицяє пальцем на назву. Я назвав книжку «Око». У нас на Поліссі є таке озеро.

— І взагалі гарно. Око — це ж погляд, це світ, світогляд врешті-решт.

— А Лука Лукич питає мене: яке око, що за око? А чому не ніс? Тому, кажу йому, що «Ніс» уже був. У Гоголя.

— Молодець.

Він засміявся, і сміх Його теж був приглушено-стриманий, не радісний і не злий, а глибокий, замислений сміх.

6

Микола кинувсь зі сну раптово, якась стиснута сила, що дрімала у ньому, звільнилась, наче пружина, і струсонула усім єством. Він розплющив очі й побачив, що лежить у Стаха на розкладайці, і все, що сталося, теж відразу прокинулось у його свідомості, воно зворухнулося ще уві сні й розбудило Миколу наглим поштовхом.

Вони зі Стахом проговорили цілісіньку ніч, лягли уже перед світом, і тепер Стах, згорнувшись калачиком, підібгавши коліна майже до підборіддя, солодко спав на канапі, злегенька всміхався у вуса, а Микола схопився на рівні, схопився від думки, що зблиснула в ньому кволим вогником. Він роздмухував її, як роздмухує перемерзлий блукалець останню жарину у вичахлому попелі, блукалець, котрий опинився у голім степу і не має ні прихистку, ні сірничини.

Ця думка підганяла його, і Микола, стримуючи в собі нервовий поспіх, нищечком зодягнувся і вислизнув із квартири, зачинивши двері на замок-автомат.

Ще тільки розвиднилось, людей на зупинці було мало, і він ускочив в автобус, який ішов на Поділ, до метро. Ганив себе на всі заставки за ці нічні посиденьки — базікав за чаркою до самого ранку і жодного разу не подзвонив додому, щадив свій гонор, боявся, що Стах усе зрозуміє. А Софія тим часом могла давно повернутись, вона просто у когось затрималася, хіба в неї одна Лідуся на Київ, хіба мало клопотів, крім роботи та дому, щоб отак відразу на всьому ставити хрест? Та що завгодно могло трапитись…

Трапитись? Дурень, на цвіту прибитий, як же він зразу не подумав, що її могло спіткати лихо, стільки нечисті вештається по темних кутках та під’їздах, щодня когось убивають, грабують, наїжджають автомобілями, ґвалтують… Ні-ні, тільки не це, він знову кинувся в крайність; мов сліпець, б’ється об стіни там, де відчинені двері. А все виявиться простим до смішного. Ще й влетить йому від Софії за ці нічні гульки, спробуй довести, що ти ночував у Стаха, а коли й так, то якого, питається,