На Західному фронті без змін - Еріх Марія Ремарк
Ми вже не будемо з'єднані з тією місцевістю, як колись. Адже нас вабило сюди не тому, що ми бачили її красу, переймались її настроєм, ні, ми відчували, що ми одне ціле з нею, нас переповнювало почуття братерства, єдності з усім, що нас оточувало в житті, це почуття немов відокремлювало нас від наших батьків і робило їхній світ трохи незрозумілим. Ми так ніжно й захоплено тішилися всім навколишнім, що кожна дрібничка вела нас дорогою у нескінченність. То був, напевне, привілей молодості; ми ще не бачили ніяких розмежувань, і нам здавалося неймовірним, що все на світі має свою межу; ми передчували кров, і це передчуття єднало нас із життям.
Сьогодні ми блукали б по місцях нашої молодості, як подорожні. Ми обпеклися на фактах, ми розрізняємо речі, як гендлярі, й розуміємо необхідність, як різники. Ми вже не безжурні, ми страшенно байдужі. Можливо, ми зостанемося живі, але чи будемо насправді жити?
Безпорадні, як діти, і досвідчені, як старі люди, ми жорстокі, і сумні, і несерйозні, — мені здається, ми вже пропащі.
Руки в мене холонуть, шкіру обсипає морозом, хоча ніч тепла. Прохолодою віє тільки від туману, моторошного туману, він плазує поміж мертвих, що лежать перед нашими окопами, і висотує з них останні, десь іще сховані краплини життя. Вранці вони стануть бліді, зелені, а кров у них застигне й почорніє.
Освітлювальні ракети ще й досі здіймаються в небо і кидають нещадне світло на скам'янілий краєвид — осяяні холодним промінням кратери, мов на Місяці. Кров, що струмує в мене під шкірою, вносить у мої думки страх і неспокій. Думки слабнуть і тремтять, вони прагнуть тепла й життя. Їм не витримати без утіхи й омани, вони розгублюються перед картиною голого розпачу.
Я чую брязкіт казанків, і в мені негайно прокидається величезне бажання попоїсти чогось гарячого, від цього мені стане краще, я заспокоюся. Та присилую себе зачекати, поки прийде зміна.
Тоді я йду в бліндаж, знаходжу свій казанок із перловою кашею. Вона смачна, жирна, і я їм її, не кваплячись. Тільки ні з ким не розмовляю, дарма що настрій у всіх покращав, бо на ніч обстріл припинився.
Дні минають, і кожна година здається незбагненною, та водночас і звичайною. Атаки чергуються з контратаками, і на вкритому вирвами полі між двома лініями окопів поступово нагромаджується чимало вбитих. Поранених, що лежать не дуже далеко, нам здебільшого щастить винести. Але деяким доводиться довго лежати, і ми чуємо, як вони помирають.
Одного пораненого ми марно шукаємо цілих два дні. Напевне, він лежить на животі і не годен повернутися. Нічим іншим не можна пояснити, чому й досі його не знайдено; адже коли поранений кричить, притулившись лицем до землі, дуже важко буває збагнути, звідки лине той крик.
Мабуть, його кепсько поранило — не так важко, щоб чоловік швидко знесилився і майже непритомний помер, але й не так легко, аби він міг витримати біль, тішачи себе надією на одужання. Кач гадає, що в того чоловіка або розтрощено таз, або пошкоджено хребет. У груди його, либонь, не поранено, бо тоді він не мав би сили так довго кричати. I до того ж при всіх інших пораненнях він міг би рухатись, і тоді ми б його побачили.
Потроху той голос хрипне. За його звучанням, на жаль, ніяк не можна збагнути, звідки він долинає. Першої ж ночі наші солдати тричі вирушали шукати того чоловіка. Часом їм здавалося, ніби вони знайшли правильний напрямок, та коли туди доповзали, голос чувся вже зовсім з іншого місця.
Даремно шукаємо до самого світанку. Вдень ми пильно оглядаємо місцевість крізь біноклі, та нічого не знаходимо. Наступного дня поранений кричить тихіше; мабуть, губи й рот у нього пересохли.
Командир роти обіцяє тому, хто його знайде, дати позачергову відпустку і три дні додаткових. Це велика спокуса, але ми й так зробили б усе можливе, бо той крик страшно чути. Кач і Кроп знову вирушають на пошуки, навіть удень, по обіді. Альберта ранять при цьому в краєчок вуха. Та все марно, вони повертаються самі.
Нам добре чути, що саме він кричить. Спершу він весь час одно кликав на поміч; наступної ночі в нього почалася, мабуть, гарячка, він розмовляв із своєю дружиною і дітьми, часто повторюючи ім'я Еліза. Сьогодні він уже тільки плаче. Надвечір голос завмирає, чоловік лише хрипить. Але всю ніч він іще тихо стогне. Ми дуже виразно це чуємо, бо вітер віє звідти в наш бік. Уранці, коли ми вже гадаємо, що він заспокоївся навіки, до нас іще раз долинає хрипкий булькіт.
Дні стоять пекучі, а вбиті лежать непоховані. Ми не можемо винести всіх, бо врешті нема куди їх нести. Снаряди присипають їх землею. У деяких трупів животи пороздималися, наче повітряні кулі. Вони шиплять, бурчать і дедалі більшають. То в них шумують гази.
Небо блакитне, безхмарне. Ввечері стає душно, земля пашить спекою. Коли вітер віє до нас, ми чуємо дух крові, важкий, огидно-солодкий, це трупні випари із вирв, якась суміш хлороформу і тління, що викликає у нас нудоту і блювання.
Ночами тепер спокійно, і ми починаємо полювати за мідними обідками від снарядів та шовковими парашутиками від французьких освітлювальних ракет. Чому такий великий попит на ті обідки від снарядів, ніхто достеменно не знає. Ті, хто їх збирає, пояснюють просто, що обідки — цінна річ. Деякі солдати поназбирали їх стільки, що, коли ми відходимо в тил, вони ледве тягнуть їх на собі, зігнувшись у дугу.
Гайє принаймні пояснює, навіщо вони йому здалися: він хоче послати їх своїй нареченій замість підв'язок для панчіх. Звичайно, це пояснення викликає у фрісландців нестримний регіт; вони ляскають себе по коліну — оце то гарненький жарт утяв Гайє, хай йому біс! Особливо розгулявся Тьяден; тримаючи в руках найбільшу обідку, він раз у раз тиче туди свою ногу, щоб показати, скільки там ще зосталося
