Дім у Бейтінг Голлов - Василь Махно
Настя питає:
- Щось ви, Міша, зарано?
- Та вже полуднє...
- Полуднє, але Володі нема...
Міша озирається:
- Певно, затримався на Ринку.
- Певно, - каже Настя.
Нарешті приїхав чернівецький автобус, який мав би приїхати після львівського, але львівський поламався на тернопільській трасі. Чернівецький - переповнений. З «Ікаруса» вийшли пасажири, до них підступили молоді циганки. Але швидко відійшли, бо біля Настиної бочки зупинився міліцейський бобик. Шофер «Ікаруса», тримаючи в руках путьовку, відбивався від охочих їхати без квитків. До бочки підійшли двоє чернівецьких пасажирів і замовили по гальбі пива.
Черга у почекальні почала викрикувати, що квитки продаються по блату. Петро вийшов заспокоювати людей.
- Вже їде додатковий, з АТП. Зараз усі поїдете.
Серпень. Тепло. Володя, вбраний в офіцерський бушлат із одним погоном, переходить вулицю попри готель «Дністер». Минає австрійську частину міста. У свої тридцять - він ветхий старик. У його роті - квасоля чорних зубів і кульбаби жовтої слини, а його тіло схоже на необстругану шорстку дошку. Воно зовсім не потрібне для цього світу. За ним плентається пес, що завжди супроводжує Володю до автобусної станції. Усі кажуть, що Володине місце в Буданові. У Буданові лікують місцевих психів. І якщо хтось комусь казав, що його місце в Буданові, то в Чорткові знали що й до чого. Володя зупиняється біля старого Ринку, щоби відпочити. Пес сідає на задні лапи. Жінка, впізнавши Володю, каже, аби він ішов додому. Володя у відповідь усміхається. Над Володиною головою провисає павутиння. Золота пряжа, змащена павучою слиною, відривається від дерева і перелітає через пса, і залетівши у провулок, зачіпляється за антену легківки. Пес, зірвавшись із місця, біжить у ту саму вулицю. Повертається у супроводі ще п’ятьох безпритульних. Жінка, що просила Володю йти додому, - пішла. А Володин пес знову сідає біля свого господаря. А ті п’ятеро, не затримавшись, побігли по телячі тельбухи, які щойно викинули з м’ясарні. Пес піднімає свою морду і ловить запахи теплої телячої крові. Володя чує, як обгризають суглоби молодого теляти голодні чортківські пси. День нині не базарний, але псяча зграя вже від ранку крутиться навколо, бігаючи навкружними вулицями. З Володиного рота тече кульбабова слина: він дістає чорний хліб із полотняної торбинки, який йому винесли з прохідної хлібзаводу. Хліб іще теплий, відламує два шматки, підкликає пса і кидає в пилюгу хлібний м’якуш. І нічого не промовляючи, запихає також і собі в рота цілушку, яку змочує своєю жовтою слиною. Пес, обнюхавши повітря, облизується. Ніхто не може точно сказати, скільки часу сидітиме Володя на сходах Ринку і коли він піде на автобусну. Ось він побачив кілька кульбаб, що приховалися біля підмурівку ринкової будівлі, і йде їх зривати. Відкусивши жовте суцвіття, випрямляє волохате стебло, розриває його на чотири рівні частини, закручує і, послинивши язиком, крутить у роті: Кульбаба - не баба. Автобусну Володя любить. На автобусній станції і на чортківському ринку він підслуховував розмови селян, які розповідають про весілля і похорони. Володя знає, де саме буде їсти білі калачі. За кілька років усі звикли до Володі, а він, наче справжній господар, обходить велику територію автостанції, починаючи від почекальні, де продаються квитки до лавок, на яких пасажири чекають на свої рейси. Заходить Володя до кафетерію, не обминає перукарні. У станційній книгарні розглядає книжки, зачіпається з таксистами, а особливо - з дівчатами і молодицями. Коли хтось казав, що за Австрії було таке й таке, а за Польщі була в склепах матерія, то Володя все це викрикував на автобусній. Від колишньої синагоги, на вулиці Шевченка, тобто від зупинки міського автобуса - до Старого Ринку, кривими вуличками йти потрібно хвилин двадцять. Як пес винюхував Володину присутність задовго до його появи на Ринку? Чи то він чув запах Володиного бушлату, замащеного солідолом і протухлим бензином? Чи то кульбабин цвіт Володиної слини? Незрозуміло як, але коли Володя плентався вуличками до Ринку, пес полишав свою компанію і біг йому назустріч. Вони зустрічалися біля старих торгових рядів, а потім ішли собі обідати. Якби у Володі було третє око, яким кожна людина дивиться сама в себе і яким бачить минуле і майбутнє, то, може, цей приблудлий пес ніколи б не став Володиним приятелем. А так двоє псових очей і четверо псових ніг чатували на бензиновий запах бушлату. Коли Володі було десять років, він із батьком стояв на трасі Бучач-Чортків. Вони поверталися зі шпиталю. Шофер підкинув їх до цього місця, а сам звернув на розкислу польову дорогу. Мокрий круп’яний сніг прилипав до паперових облич батька і сина, холодний вітер залазив у рукави, а ніякого транспорту на трасі не було. І сховатися теж не було де. Найближче село - за півтора кілометра. Було видно, що вантажівка, якою вони приїхали, буксує в полі, болото налипало поміж заднім мостом і ресорами. Володя тулився до батька, але той у легкій болоньєвій курточині, лише покашлював і затуляв Володин рот од вітру. Коли мороз пробрав їх до кісток, вони рушили у напрямку села. На поля падала з неба снігова мряка, а вітрюган то дірявив їм обличчя, то стусанами підганяв вперед. Після чергового пориву вітру безсилий Володя впав на дорогу. Його паперове тіло не витримало, і він заплакав. Це був плач хворої дитини, і батько пошкодував, що саме нині вони вирішили поїхати до Чорткова. Він схопив легкого Володю, мов щеня, обтрусив його від снігу і, завдавши собі на рамена, наче мішок пшениці, вперто йшов, обліплений снігом. Володя лише попискував, бо зимний вітер і ватяний сніг лучили йому в рот, забиваючи слабке дихання. Перехворівши майже цілу зиму, Володя з паперового зробився ще тонший. Такий тонкий, що проламані двері його свідомості залишилися у тій зимі й на тій дорозі. Страхи, що його переслідували, стали жити у нього в голові, наче миші в пташиному гнізді. Хто проламав двері Володиної свідомості і напхав йому в рота чорної квасолі й жовтого цвіту кульбаб? Коли він лежав у човні, то
