Дім у Бейтінг Голлов - Василь Махно

О 2:30 командир полку «Чортків» підполковник Марцелій Котарба рапортував генералові бригади Вільгельму Орлику-Рюкеману: «Перевага значна, б’ємося вперто, спробую боронити мої напрямки якнайдовше».

О 6:00 ранку Котарбі доповіли, що станція військових голубів - увесь особовий склад і шістсот птахів -покинула місце постійної дислокації і вирушила у напрямку Чорткова.

- Що? - запитав Добровольського Котарба. - Якої курвиної мами вони їдуть до Чорткова?

- Не знаю. Я все з’ясую, пане підполковнику.

О 8 годині до штабу прийшов наказ від головнокомандувача Маршалка Ридз-Сміґлого «З більшовиками не воювати».

О 8:45 два офіцери штабу застрелилися у своїх кабінетах.

О 8:55 Котарбу повідомлено про знищення большевицькою артилерією чотирьох літаків.

О 9:00 підполковник Котарба вислав поручника Добровольського назустріч більшевикам, щоби запитати, пся крев, чому вони вторглися на територію Речі Посполитої. Після перших боїв на кордоні поручник із білим прапором виїхав назустріч радянським танкам і запитав першого зустрічного радянського танкіста, чому вони перейшли кордон?

«Гєрманца ідьом біть», - відповів той.

У дворі штабу торохтіло службове авто Котарби. І хоча зі штабу можна було просто виїхати на бучацьку дорогу і звернути до Заліщик, Котарба сказав їхати до своєї вілли на вулицю Ґрюндвальдську. Він хотів попрощатися з Параскою. З ним були кілька офіцерів штабу і старший ад’ютант капітан Едвард Маржис. Офіцери нервувалися, бо збоку Горішньої Вигнанки лунали постріли і наростав танковий гул.

Близько дванадцятої години підполковник Котарба покинув місто, віллу і служницю Параску в сльозах. Перед Заліщиками вони звернули на Устечко, де через Дністер був стратегічний міст, і який, із розповідей місцевих, ніхто ще не підірвав. Але, під’їхавши до мосту, Котарба з офіцерами побачили, що його підірвано. Вони перебралися у мундири колійовців і, перепливши човном Дністер, ступили на румунську землю.

Леопольд Левицький дочитав лист Саші Блондера і вклався спати.

Тої ночі йому приснився Париж.

Несподівано, за тиждень до подій, на порозі хати Левицьких з’явився Йосип Бухіндер, із яким Леопольд тримав підпільний зв’язок (обидва належали до КПЗУ і обох судили як ворогів польської держави). Про Бухіндера не було чути два тижні. «Певно, знову арештували або навіть вбили» - думав Льольо. Але Бухіндер, викликавши Льоля у двір, повідомив про великі події, яких слід очікувати за день-два. Левицький короткозоро дивився в заросле обличчя Бухіндера і намагався зрозуміти, про що той каже. Йосип розповів

Леопольдові, що кілька разів переходив кордон і там, за Збручем, готується щось важливе.

- Леопольде, ви ж розумієте, що Польща приречена?

- Вчора поліція спалювала папери, ми з Моше Зальцінґером бачили вогнище у внутрішньому дворі поліційної команди.

- З Моше? Тим, що торгує рибою?

- Так, я заходив до крамниці.

- З ним ми теж поквитаємося.

- За що?

- За експлуатацію трудящих. Я мушу вам сказати, товаришу Левицький, що коли настане історичний момент і Чортків... ну ви... мене розумієте. Будьте напоготові.

- У мене нема ніякої зброї.

- Ви повинні зустріти визвольні радянські війська елєґансько. - А що це так пахне? - запитав Бухіндер, вдихаючи запахи Надлерового садка.

- Сливки, Йосипе.

І Йосип Бухіндер розчинився у сливовому запахові.

- Кидають усе - авта, вози і навіть ровери, а євреї позамикали крамниці, - торохтіла сама до себе Левицька.

- А що сталося, мамо?

- Як то що, Льолю? На копичинецькій дорозі якась стрілянина і вона наближається до нас.

У сірому костюмі, з метеликом під шиєю, Леопольд Левицький неспішно чвалав спорожнілим Чортковом. Бачили його адвокат Росляк, який від рана стояв біля Окружного суду, і прокуратор, який стовбичив у вікні із зарядженим пістолетом.

Леопольд не впізнавав міста - порожні центральні вулиці, позамикані крамниці, у вікнах за білими фіранками тисячі пар очей. Здавалося, що всі вітри, зсунувшись зі східного берега Серету, очистили місто від людей, і Леопольдові зробилося лячно, наче він залишився посередині вулиці Міцкевича сам.

На годинниковій вежі на Ринку показувало дванадцяту годину.

Несподівано перед Левицьким промчалося авто, набите польськими офіцерами, й повернуло на вулицю Ґрюндвальдську. Левицький завмер, бо він уже не сподівався побачити кого-небудь із польського війська. Поодинокі резервісти зі страхом в очах утікали додому, минаючи Леопольда.

Біля крамниці Моше Зальцінґера, яку щоранку відвідували покупці, було тихо, але зрадливий запах залежаної риби тримався у зачинених дверях. Пройшовши вулицею Міцкевича, Леопольд побачив відчинену браму тюрми.

«Всі повтікали», - сказав випадковий перехожий, тягнучи додому ровер польського вояка.

За дві години до міста в’їхали перші радянські танки, на одному з яких сидів Йосип Бухіндер. Танк зупинився біля годинникової вежі і Йосип, зіскочивши, підбіг до Леопольда Левицького, обняв його і потягнув до танкістів, які довкруж роззиралися.

На другому поверсі Окружного суду пролунав постріл.