Дім у Бейтінг Голлов - Василь Махно

У почекальні товклися пасажири, чекали на продаж квитків на львівський і чернівецький рейси.

У віконці каси сиділа Марія Іванівна, а за її спиною, за окремим столом у глибині кімнати - бухгалтерка Фросина Петрівна. Пасажири, стоячи у черзі, чули, як за металевою решіткою віконця каси, що було закладене дерев’яною дощечкою, Марія Іванівна розповідала Фросині Петрівні про закрутки на зиму. А Фросина Петрівна, дружина прапорщика авіачастини - про повидло з аличі. Коли хтось із пасажирів, кому уривався терпець, починав гукати, чи продаватимуть білети на львівський, то віконечко відчинялося і Марія Іванівна, висунувши пофарбовану індійською хною голову, кричала у відповідь:

- Львівський ше не приїхав.

- А на чернівецький? - чулося з хвоста черги.

- По прибуттю, - відповідала касирка і зачиняла віконце.

Відколи в Чорткові побудували об’їзну, і автобусну перенесли на копиченецьку трасу, то автобуси тепер минали військову частину - з вартовими вишками і колючим дротом, за яким стояли списані для тренування військові літаки. При кінці вулиці, на вимогу пасажирів, шофери зупинялися біля райвійськкомату, звідки було найближче до центру. Хто пам’ятав автобусну біля Ринку, скаржився, що нова - далеко. їдучи з міста, автобуси долали високий пагорб, який виростав із берегів Серету. Шофер зазвичай перемикав першу передачу, і автобус, наче дихавишний, поволі, з чорним димом газу з вихлопної труби, виповзав на гору. А ті, які їхали до центру, мусили пригальмувати на крутому повороті перед мостом, щоби не звалитися у Серет.

Циганський табір, що приїхав вночі, розмістившись за уборною і пустирцем, непокоїв Петра. «Цигани десь-колись що-небудь або вкрадуть, - думав Петро, - або когось обдурять». Він чекав того часу, коли вони, згорнувши свої халабуди, кухню і облизаний вогнем зчорнілий казан, зникнуть так само, як і з’явилися. Вночі. Потайки. «Півроку тому, здається, на весні, - пригадав Петро, - стояли тут зо два тижні». А сталося ось що. Ворожачи одному п’яному пасажирові, циганка сказала, щоби той витяг із кишені двадцять п’ять рублів і вкинув собі за пазуху. За півгодини, переконувала, знайде там п’ятдесят. Коли той прочуняв, то почав переслідувати ворожку, що заховалася в жіночій половині уборної. Тоді потерпілий наскочив на циганські халабуди і почав їх трощити. Зав’язалася бійка між циганами і нашими. По всьому - на пустирі стирчали довгі вербові палиці і тріпотіло розірване кольорове полотно стін і дахів циганських халабуд.

Ліворуч від мурованого приміщення автостанції, в якому розміщувалися кабінет начальника, каси і почекальня, самотньо стовбичила металева будка кіоску «Союздрук». Продавалися там газети і куриво, або, як казали місцеві, дзиґари. В кіоску працювала пенсіонерка Ніна Сємьоновна. Сиділа вона кожного дня, підперши голову долонями, і споглядала за автобусами, пасажирами, циганами і бездомними псами. Сємьоновна була сварлива і брутальна, до Чорткова її занесло по війні аж із Оренбурґа. У кожному з місцевих вона бачила бандьору. А коли чула у розмові біля кіоску «та хіба москаль шось добре зробит» - її пересмикувало.

Ближче обіду автобусну заповнювали пасажири.

Селяни, скупившись за півдня на Ринку, поспішали встигнути на свій рейс. Дими від сиґарет висіли у повітрі. Жінки, перекрикуючи одна одну, показували хто що купив, а діти лизали морозиво, розкидаючи паперові обгортки.

Настя у білому ковпаку продавала пиво. Її мокрий від води і пива фартух обтягував точений філігранним токарем стан. Від місця, де стояла пивна бочка, з усіх кутів навкруги заносило сечею. Запах вбирав порохи і бруд, не вивітрюючись. Черги за пивом не було ніколи, хіба що в спекотні літні дні. Настя була розлучена, жила з мамою і сином на Вигнанці. Колишній чоловік запхався в Сибір, звідти на сина приходили аліменти. З великою перервою, правда. «П’є і там», -здогадувалася Настя.

Праворуч стояла одноповерхова металева прибудова із залитими дощівкою брудними вікнами, в яких виставлено книжки. У книгарні продавала молода випускниця торгового технікуму Надька. Батько її тут улаштував, заплативши пару сотень рублів Карабіну. А Петро вже якось домовився з райвідділом торгівлі. Петро, побачивши Надьку, подумав, що кине ту блєдь Настю разом із її пивом. У Надьки були грубі литки. А жовте ластовиння і руде волосся робило її подібною до кульбаб, які навесні виростали вздовж помащених вапном бордюрів. Були на автостанції перукарня, ремонт годинників і кіоск ритуальних послуг у дерев’яній будці. До перукарні заходилося наліво, а похоронні вінки і ремонт годинників - в іншій кімнатці. У перукарні стриг вкалічілий єврей Міша, він був чортківський. Під час війни хтось переховав його в Ягільниці, так він тут і залишився. Міша стриг, підскакуючи: ліва нога у нього була коротша. Коли він крутився навколо клієнта, то підстрибував, наче горобець, намагаючись втриматися на правій. Дзиґар-майстер пан Дзюбановський, сімдесятирічний чортківський поляк, ділив кімнатку з продавцем товарів ритуальних послуг Миколою Деримендою. У куті, який займав пан Дзюбановський, на вузькому столику лежали акуратно поскладані годинники, мініатюрні коліщатка, викрутки, побільшуюче шкло і нарукавники. «Микольцю, мусит бути порєдок», - казав

Дзюбановський Дерименді, коли той визирав з-під паперових вінків і золотистих стрічок.

Петро Карабін виходить із прибиральницею Явдохою. Петро веде Явдоху, аби показати сміття на території автобусної. Біля чавунних смітників - купи паперу, їх розносить легкий вітерець. З уборної - нестерпний запах хлорки. «Завтра викличу асенізаторів», - вирішує Петро. І заглядає у вікно книгарні. Надька читає книжку. Він іде до кабінету, в якому розривається телефон, минаючи Настю з бочкою пива.

- Гальо, автобусна. Нє, ще не було. На Чернівці? За хвилин двадцять... добре. Скільки? Два? Добре.

З прочинених дверей свого кабінету Петро кличе Марію Іванівну. Касирка проходить крізь чергу і зачиняє за собою двері Карабінового кабінету. Виходить із папірцем. Черга здогадується, що касирка записала кількість білетів на рейси, які хтось замовив по блату.