Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр

— Гостя з берегу! Оце так сюрприз. Давно чекаєш?

— Досить довго, щоб згодувати твоїм бестіям тижневий запас провізії.

— Вони із вдячності бачитимуть тебе уві сні… У середу та п'ятницю я навідувався на твою вежу. Ти була у від'їзді?

— Так. За кордоном.

— За кордоном? І що?

— Перед підвісним мостом біля водоспаду дорога знову перекрита — четверо «шкіряних» молодиків з пращами, арматурою та польовим телефоном.

— І вони тебе пропустили?

— Мене? Хіба мене звати Амбрас? Я пройшла через перевал.

— З мулом?

— А хто б іще тягнув моє барахло?

— Багато наміняла?

— Багато. Різний мотлох.

— Довго їздила?

— Вісім днів.

— І що поробляє Елліот?

— Він пішов.

— Пішов? Як це пішов?

— Наш майор попросив переведення. Повернувся назад, до Америки… Шість тижнів тому. Він дещо залишив для тебе в казармі. Я привезла. — Лілі взялася за вуздечку, і мул неслухняно смикнув головою, але вона потягнула його до себе і дістала зі шкіряної сумки на сідельній луці невеликий пакунок із синього паперу, перев'язаний собачим ланцюгом.

— Елліотівський сержант сказав, що ти напевно забув цей ланцюг під час свого останнього візиту.

Лілі настільки раптово кинула пакунок Амбрасові, що той упав поміж собак.

Амбрас виглядав спантеличеним. Незграбно нахилившись за пакунком, який чомусь незбагненно вабив собак, він сказав:

— Забув? Я ще в жодній казармі нічого не забував.

Коли він підняв пакунок над собачою зграєю, попід його руками виникла піраміда з собачих морд. Тільки коли він відв'язав ланцюг, що із дзенькотом упав додолу, і почав розривати папір, собача цікавість дещо послабилася.

У першій щілині в синьому папері стало видно ще глибшу синяву. І на цьому синьому тлі з'явились білі зірки. Потім папір полетів понад собачими головами геть, а в Амбрасових руках залишився акуратно згорнутий прапор Сполучених Штатів Америки.

— Це точно ще не все, — сказала Лілі, — прапор не може бути таким важким.

Амбрас зважив тканину в долонях і потрусив нею мов подушкою, — згорток розкрився, прапор залопотів на вітрі, і знову щось упало між собак, металево брязнувши об каміння. Налякана різким звуком, зграя на мить відскочила, вивільнивши круглий простір, посеред якого поблискувала абсолютно неїстівна річ.

Амбрас втупився вниз між своїх витягнутих рук на прощальний подарунок майора Елліота. Під ногами лежав пістолет.

— Доктрина Стелламура, параграф третій, — сказала Лілі, вдаючи голос, який час від часу звучав з радіопередавача у моорському секретаріаті і, підсилений батареєю гучномовців, лунав понад плацом. — Приватне володіння вогнепальною зброєю переслідується за законами воєнного часу і карається смертю…

Амбрас зібрав прапор у кулаці, перекинув через плече, мов тогу, і закінчив пісеньку Лілі ніде не зафіксованою строфою:

— Доктрина вілли «Флора», параграф перший: закон воєнного часу зветься Амбрас. Параграф другий: винятки прикрашають закон. — Потім він нахилився за пістолетом, охопив пальцями дуло, ніби руків'я молотка, і направив на Берінга, який опустив скло і роззявивши рота сидів за кермом. — Виходь нарешті вже. Іди сюди!

Коваль знічено підкорився і, зробивши десяток кроків, став перед жінкою та Собачим Королем, не підводячи очей і перебираючи зав’язки шкіряного фартуха — вузол за його спиною ніяк не розв'язувався. Пси обнюхували його, і він злякано стрепенувся, коли вологий собачий язик лизнув його сплутані пальці.

— Геть! — сказав Амбрас, і язик зразу його облишив.

— Вузли розв'язують пальцями, а не кулаками, — почувся раптом голос жінки, і вже наступної миті Берінг відчув, як руки Лілі, дивовижно м'які та прохолодні, відвели його пальці від затягнутого вузла, як ці руки ковзнули мимохідь по спині, змусивши його зашарітись. Від центру цього дотику вгору по хребту пробіг трепет і зник у коренях волосся. А потім засмальцьований фартух упав додолу, стара-престара шкура.

— Ось дивись — інструмент покращення світу. — Амбрас тримав пістолет так, ніби збирався його сунути Берінгу в руки. — Знайома тобі ця штуковина?

Питання застало коваля зненацька, ще секунду тому він плив легким мов пір'їнка у своєму щасті, перш ніж сенс сказаного дійшов до нього, і він відчув, як раптом змокли долоні. Немов уся вогкість і сирість тієї єдиної квітневої ночі тепер проступала потом крізь пори на скронях і крапля за краплею повзла по його щоці. Він бачив відблиски на нікельованому дулі зброї в кулаці Амбраса, бачив у спалахові дулового полум'я двох пострілів, як зайда падає зі сліпучого світла у темряву. І чув брязкіт кинутого ланцюга… Собачий Король знав про постріли тієї ночі. Знав про вбитого. Знав усе.

— Не бійся, — сказав Амбрас, швидко вийняв обойму і знову загнав її назад, потім, наче збираючись салютувати, спрямував пістолет у небо, рвонув затвор назад і з різким клацанням повернув у вихідну позицію, — не бійся, він не заряджений.

Пістолет. Та сама модель. Берінг знав цю зброю краще за будь-який інший механізм, який він коли-небудь розбирав і знову збирав. Уранці після стрілянини батько взяв пістолет ковальськими кліщами, немов шматок розпеченого заліза, і пішов з ним до майстерні. Там він поклав його на ковадло й розтрощив лютими ударами молота, викрикуючи в такт: Ідіот! Цей ідіот, цей телепень доведе нас до