Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр
Шість волів тягнуть лімузин, п'яний скотар підстьобує скотину, Берінг з Амбрасом плентаються, спотикаючись, то позаду розвалюхи, то збоку, стараючись, щоб авто не знесло з глинистої слизької колії: достоту карикатура на ту величну корабельну процесію, яка нині вранці пройшла селами; врешті-решт Собачий Король зі своїм ескортом дісталися кузні — і там, попід воротами, їх зустрів добірною лайкою Берінгів батько. Старий подумав, що везуть ще один нікчемний мотлох, жбурляв у волів грудками землі та погрожував кулаками, доки одна з постатей, які він бачив схематично, мов сірі тіні, не накричала на нього голосом адміністратора каменоломні і не наказала стулити рота й зникнути. Він умить замовк і повернувся до чорних надр кузні.
Спритно, ніби він і не напивався, скотар, розвернувши упряжку, завів волів у двір і за вказівками Берінга так установив розтрощений лімузин під захисною повіткою, що розбиті фари авта витріщились понад Моором на озеро. Потім отримав від Амбраса за свою допомогу трохи чорносливу та дві монетки, які той вийняв з кишені. Він хотів було поцілувати руку начальникові, а вклонився на прощання так низько, що аж шапка впала з голови.
У дні після свята Моор побачив «студебекер» без капоту та решітки радіатора, а врешті навіть без коліс — машина стояла на підмостках з нетесаних жердин під повіткою кузні. Ворота стояли розчахнутими настіж. З подвір'я було чути шум великого ремонту.
Навіть розбита, ця машина була загрозою. Досі навіть банди десятою дорогою обходили ті будинки та садиби, біля яких стояв «студебекер». Адже навіть якщо це авто здавалось покинутим де-небудь посеред виноградники чи біля згаслого вогнища у верхів'ях долини, то при найменшій спробі наблизитись на задньому сидінні підводився попелясто-сірий дог; з риком та вищиреними зубами він кидався на вікна, аж поки вони не пітніли від його дихання, і тоді за тьмяними, обслюнявленими шибками зі слідами лап та морди було видно тільки пащу та вищирені ікла. Але на Ковальському пагорбі цієї бестії не було й близько. Коваль без жодних перепон займався відновленням автомобіля.
Світ Моору немовби змінився після спуску на воду пароплава: щоб не перешкоджати швартуванню та відправленню «Сплячої грекині», громадам спокутників було заборонено використовувати причал як платформу для їхніх поморочених ритуалів, під час яких вони запускали списані іменами й датами палаючі паперові кораблики. Ще за місяць до свята вітер прибив такий поминальний кораблик до берега й підпалив очерет.
З особливим же задоволенням Моор помітив, що Собачий Король хоча й не покалічився, не вмер і не зник, але таки залишився без тачки. У супроводі двох, іноді трьох брехливих псів зі своєї зграї він щоранку крокував дорогою нагору від вілли «Флора» до Ковальського пагорба, перевіряв як там розвалюха, плани Берінга щодо механіки і прогрес у ремонті, йшов назад на причал і сходив на пором до каменоломні. Тепер він був єдиним його пасажиром. Адже з появою пароплава вже не тільки цей запилюжений понтон двічі на день сунув через озеро — «Спляча грекиня», новий символ Моору, також ходила до Сліпого берега, біла й спокуслива, з димовим шлейфом, за формою якого — видовженою, рваною чи подібною на пір'їну — місцеві навчилися передбачати погоду. Коли різкий гудок корабельної сирени прокочувався вздовж берегів, повертаючись потім відлунням з гребенів Кам'яного Моря, біля моорської набережної цілими зграями злітали лисухи і чайки, описували неспокійні кола над озером, а потім, угамувавшись, із пронизливим реготом знову зникали в очереті.
Підривники, каменярі й каменотеси — всі, хто працював на Сліпому березі чи хоча б примусово брав участь у стелламурівських заходах, переправлялися тепер на прогулянковому пароплаві й на ньому ж повертались. «Грекиня», прошиваючи своїми маршрутами озерний глиб, за будь-якої погоди пов'язувала берег і села значно надійніше та швидше, ніж дуже часто непроїзна берегова дорога. А інший пароплав з такою ж назвою, зрешечений, увесь у гойдливих стягах з водоростей, так і лежав на дні перед шпунтовими палями старого причалу і, схоже, з кожним новим рейсом ставав незримішим, ніби гребні колеса, гвинт і кермо його наступниці баламутили, затьмарюючи видимість, не тільки донний мул та пісок, але й саме забуття.
Світ справді змінився. Залізний сад, що оточував садибу Берінга і вже почав заростати, нарешті вродив. Адже з тих пір як під повіткою став «студебекер», цей порослий бузиною та палючою кропивою склад металобрухту служив уже не просто арсеналом запасних частин для зношених сільгоспмашин, чия груба механіка здавалася любителю птахів мало не сміхотворною, — тепер залізний сад нарешті став лабораторією для втілення твору мистецтва.
Коваль немов одержимий рився у брухті, шукаючи будь-які деталі, які виглядали корисними для його задуму, витягуючи знов на світло те, що давно було поглинуте заростями та мохом, очищав цю сировину від лишайників та іржі і клав залізяччя до масляної ванни.
Коли його руки зникали в чорній як смола рідині і деталі знов можна було тільки відчувати, але не бачити, він часом якусь хвилину пильно дивився на обрубки своїх передпліч, і йому здавалося, що зниклі руки ніколи не тримали пістолет. Невидимий вказівний палець ковзав завитками різьби, доки не намацував зазубня — і тієї ж миті він пробуджувався зі своїх мрій і відчував раптом знову поштовх віддачі і чув відлуння пострілів тієї ночі як болючий дзвін глибоко в голові. Але робота над машиною Собачого Короля приглушувала цей звук і часом давала йому забути, що десь там між скель, в очереті чи в старій, лабіринтній системі бункерів Кам'яного Моря, лежить мрець, його жертва.
Амбрас нічого не питав. Єдиний мешканець Моору, який після від'їзду майора Елліота володів усіма повноваженнями, щоб арештувати власника зброї та вбивцю, засудити його за законами воєнного часу або видати Армії, не цікавився ані вчинками Берінга, ані його мріями. Амбрас щоранку підіймався до кузні і стоячи випивав там дві чашки кави
