💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Анна
5 липня 2024 12:37
Джеймс Олiвер просто класний автор книг. І до речі, класний сайт. Молодці
Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Юрій
7 червня 2024 13:40
Чудовий приклад якісної сучасної української книги!👍
Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр

Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр

Читаємо онлайн Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр
він користувався всіма привілеями і йому нічого не бракувало, — навіть для Собачого Короля Лілі знаходила дещо, за що він був готовий заплатити практично будь-яку ціну, — камені. За один-єдиний смарагд, який вона дістала з дна льодовикового струмка, Амбрас давав їй більше провіанту та предметів розкоші, ніж вона виручала зазвичай у казармах за всі свої торби, набиті військовим брухтом.

Собачий Король обожнював камені. Навіть у напівсні він деколи обчислював пошепки кубатуру величезних гранітних блоків, які його каменярі підривали у кар'єрі Сліпого берега, і бачив уві сні важезні куби, які він у свої таборові роки тягав на дерев'яній «козі» під ударами батога… А починаючи з того лютневого дня, коли Лілі попросила в нього щеня, запропонувавши натомість смарагд, у нього поступово накопичилось більше дюжини її знахідок і все частіше він поринав у мерехтливі глибини кристалічних структур. Навіть тьмяний блиск свіжовідламаного граніту нагадував йому тепер структуру коштовного каміння, і вдень він часто годинами просиджував у начальницькому бараці, роздивляючись крізь лупу невиразні вростки у надрах своїх смарагдів. У цих крихітних кристалічних садах, де квіти й туманності сяяли у контурному світлі сріблястою зеленню, він бачив таємничу, позбавлену звуків і часу картину світу, яка на мить давала йому забути жахи власної історії і навіть свою ненависть.

Таким чином Амбрас став не лише найщедрішим бартер-клієнтом Лілі, але і єдиною у приозер'ї людиною, яка звала її на ім'я. Адже незважаючи на те, що вона провела більшість років свого життя у такій самій бідності й під тим самим обрамленим горами та низками пагорбів небом, що й кожен мешканець приозер'я, Лілі була й лишалася для Моору всього-на-всього бразилійкою. Приїжджою. З чужих країв.

У рік, коли народився Берінг, на береги Моорського озера з перетвореного на кам'яну пустелю Відня занесло обоз із біженцями, серед яких була й Лілі — п'ятирічна дівчинка, що лежала у скарлатиновій лихоманці під грубими ковдрами з кінського волосу на татовому ручному візку.

Скільки днів і тижнів тяглася смугами випаленої землі ця валка з возів, худих верхових коней та навантажених тягарем пішоходів? Лілі згадувала пізніше насамперед ночівлі: спальні місця попід вкритими інеєм деревами, конуси світла, в яких молочно-білі фігури з'являлись і знову зникали; сараї, в яких гуляв вітер і під сволоком яких ліпилися порожні пташині гнізда; яскраво-червоні, немов підсвічені до якогось свята, вікна палаючого вокзалу. Будинок без даху, в якому лежали притрушені снігом люди; а одного разу ввечері дорогу колоні перегородили трупи корів, очі й ніздрі яких видзьобували ворони… Але насамперед Лілі пригадувала багатообіцяюче звучання одного слова, котре біженці повторювали як замовляння від усіх страждань і жахів їхнього шляху, шепотіли в години безсоння, а кучер одного з великих фургонів навіть наспівував: Бразилія. Ми їдемо до Бразилії!..

Але подібно до того як потік, покинувши колишнє русло, завжди шукає шлях найменшого спротиву і тут заривається в піщаний ґрунт, там обтікає валун і розбігається струмками серед каміння, а легкі предмети (сміття, тріски сухого гілляччя) просто підхоплює та відносить разом із собою, так і обоз із біженцями тоді неодноразово ухилявся від небезпек: від палаючих сіл, від річок без мостів та переправ, від застав, шлагбаумів, а іноді й просто від чуток про жорстокість котроїсь із банд — і хоча й накидав великий, заплутаний гак, не втрачав надій вийти на узбережжя, до моря, яким кораблі пливуть до Бразилії. Тому й слугували дороговказом їм по черзі великі порти Адріатики, Лігурійського моря, і врешті навіть Північної Атлантики, поки одного разу під кінець зими він не прибув у Нікуди, у Ніщо, до Моору.

І тут — як багато разів на попередніх етапах — співрозмовники знову сподівалися на швидкий транспорт, яким вони вирушать далі, здобудуться на картоплю, хліб і дах на головою. Якісь кілька днів, щонайбільше — тиждень чекання у порожніх готелях колишніх курортів, а далі вони сядуть у поїзд і рушать залізницею через засніжені перевали — через Альпи! — до Трієста, а звідти кораблем до райських країв.

Уже смеркло, коли обоз вийшов до озера, до залізничного насипу, де за тих часів ще були рейки, до потяга з порожніх «телячих» вагонів; до покинутого узбережжя. Але розграбовані мародерами, промерзлі готелі — «Бельвю», «Стелла Поляріс», «Європа» та «Ґранд-готель», — з подібних на пагоди дахів котрих здувало вітром довгі снігові шлейфи, давно були переповнені іншими вигнанцями, переселенцями, позбавленими дому й батьківщини, які штовхалися біля вогнищ у салонах і готові були захищати кожне спальне місце палицями й кулаками.

Раптом крики: усі назад, повертайте назад, усі назад на берег. Місцевий начальник, напевно комендант, призначив притулком для обозу приміщення старої водолікарні.

Маленька Лілі вирішила у вечір цього прибуття, що вони вже досягли мети. У трояндах ліпнини, у гірляндах гіпсових мушель та мерехтливих мозаїках великої бюветної зали, у білих статуях прогулянкових галерей та в усій цій запилюженій розкоші, що котилася повз, поки батько тягнув і штовхав візок у глибинах водолікарні, їй ввижалися прикмети обітованої країни, про яку так багато розповідалося проти ночі в сараях або просто неба серед холодних полів. Тож попри палаючий жаром лоб і слабкість вона відкинула ковдру й зіскочила з татового візка; широко розкинувши руки, вона стрибала довкола мертвого фонтану, вигукуючи знов і знов: Бразилія! Бразилія! Ми тут, ми в Бразилії!

У моорській водолікарні на дівчинку чекало того вечора не тільки розчарування, адже ніхто інший не хотів називати цей засніжений берег Бразилією, і перед курортними променадами лежало тільки замерзле озеро, а не обіцяний океан… Тому що тоді між довгих рядів розкладачок та мішків із соломою у колишньому гімнастичному залі крім біженців з Відня перебувало приблизно тридцять звільнених таборян, які отримували нужденну допомогу від окупаційних влад, що швидко змінювали одна одну; вони чекали на відправку до рідних країв, звідки цілу вічність тому були вивезені до озера. Завелике виснаження чи каліцтва не дозволяли їм приєднатись до валок, що проходили повз, і покинути Моор пішки, і от уже кілька місяців поспіль ці покинуті напризволяще жили сподіваннями на те, що якийсь міцний репатріант, забувши правила самозбереження, обтяжить себе калікою чи хворим,

Відгуки про книгу Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: