Таємна зброя - Хуліо Кортасар

і бачу, як мимо пропливає те, про що думаю. Але я не думаю про те, що бачу. Розумієш? Джим каже, що всі люди однакові і що загалом (так він каже) ніхто не думає сам собою. Припустімо, це так, однак проблема в тому, що я сів у метро на станції «Сен-Мішель» й одразу ж почав думати про Лен та дітей і уявляти свій квартал. Тільки-но сів і став про них думати. Та водночас я усвідомлював, що я в метро, і бачив, що десь за хвилину ми під’їхали до станції «Одеон», що люди виходять і заходять. Отже, я й далі думав про Лен і бачив свою стару, яка вернулася із закупів, а тоді побачив їх усіх, я був із ними — так гарно я не почувався вже давно. Від спогадів мені завжди з душі верне, але цього разу мені було приємно думати про дітей і бачити їх. Якщо я розповідатиму тобі все, що бачив, ти не повіриш, бо це зайняло би багатенько часу. Навіть якщо не вдаватися в деталі. Розповім тобі, наприклад, одне: я бачив Лен у зеленій сукні, яку вона вдягала, коли йшла до «Клубу 33», де я грав разом з Гемпом. Я◦бачив на тій сукні стрічки, бант, оздобу біля викоту, комір… Не все нараз, насправді я ходив довкола Лениної сукні і розглядав її поволеньки. А◦потім дивився на обличчя Лен і на лиця дітей. Далі згадав Майка, який жив у сусідній кімнаті, і те, як він розповідав мені історію про диких коней в Колорадо, він працював на ранчо і говорив, випинаючи груди, наче справжній ковбой…

— Джонні, — каже Деде зі свого кутка.

— Зауваж, я переповідаю тобі лише шматочок з того, що думав і бачив. Скільки часу я розповідаю тобі це?

— Не знаю, мабуть, хвилини дві.

— Мабуть, хвилини дві, — повторює за мною Джонні. — Дві хвилини, а я розказав тобі тільки дещицю з того, що побачив. Якби я розповів тобі усе, що робили діти, і те, як Гемп грав «Save it, pretty mamma» і я вислухав кожну ноту, розумієш, кожнісіньку ноту, а Гемп не з тих, хто швидко втомлюється, якби я розповів тобі, що чув також довжелезну молитву моєї старої, в якій вона щось говорила про капусту, просила змилуватися над моїм старим і мною, казала щось про капустяні голови… Якби я детально розповів тобі усе це, минуло би більше, ніж дві хвилини, га, Бруно?

— Якщо ти справді усе це чув і бачив, минула би добряча чверть години, — кажу я зі сміхом.

— Минула би добряча чверть години, еге ж, Бруно? Тоді скажи мені, як може бути, що раптом я відчуваю, що метро зупиняється, я вихоплююсь зі спогадів про свою стару, про Лен і все решта — і бачу, що ми на станції «Сен-Жермен-де-Пре», до якої від «Одеону» їхати рівно півтори хвилини.

Я◦ніколи не переймаюся занадто тим, що говорить Джонні, та зараз він дивиться на мене так, що я відчуваю внутрішній холодок.

— Заледве півтори хвилини за твоїм часом, за часом отої, — злостиво каже Джонні. — За годинником в метро і за моїм власним, дідько би їх узяв. Тоді як може бути, що я думав чверть години, га, Бруно? Як можна чверть години подумати за півтори хвилини? Присягаюсь тобі, у той день я не викурив ні грама, ні листочка, — додає він, виправдовуючись, наче дитина. — Потім це знову повторилося, тепер зі мною таке трапляється повсюди. Але, — додає він хитро, — тільки в метро я можу це усвідомити, бо їхати в метро — однаково що сидіти всередині годинника. Станції — це хвилини, розумієш, це ваш час, той, що зараз; але я знаю, що є інший, і думаю, думаю…

Він затуляє обличчя руками і тремтить. Я б залюбки вже пішов, але не знаю, як попрощатися, щоб не засмутити Джонні, бо він страшенно ображається на друзів. Якщо він продовжуватиме у тому ж дусі, йому це зашкодить, принаймні з Деде він про такі речі не говоритиме.

— Бруно, якби я міг просто жити, як у ці миті, чи як тоді, коли граю і час також змінюється… Ти розумієш, що могло би статися за півтори хвилини… Тоді кожна людина, не лише я, але й ота он, і ти, і хлопці могли би жити сотні років. Якби ми зрозуміли як, то могли би проживати у тисячу разів більше, ніж проживаємо через годинники, через цю манію з хвилинами, із завтра, післязавтра…

Я◦витискаю із себе усміх, невиразно усвідомлюючи, що він має рацію, але що те, що він підозрює, і те, що я вгадую за його підозрами, як завжди, розвіється, заледве я вийду на вулицю і занурюся в своє щоденне життя. Тої миті я впевнений, що Джонні говорить щось, породжене не тільки тим, що він наполовину божевільний, що реальність від нього вислизає і лишає замість себе таку собі пародію, яку він перетворює в надію. Усе, що каже Джонні в такі миті (вже понад п’ять років він і мені, і всім говорить схожі речі), не можна слухати, обіцяючи собі подумати про це ще згодом. Тільки-но ти опиняєшся на вулиці, тільки-но це спогад, а не сам Джонні повторює оті слова, як усе стає навіяним марихуаною витвором уяви, одноманітним белькотанням (не він один говорить такі речі, день у день дізнаєшся про подібні сповіді). І після зачудування постає роздратування, принаймні в мене з’являється таке відчуття, наче Джонні брав мене на глузи. Але буває таке завжди наступного дня, не тоді, коли Джонні мені про це говорить, бо тоді я відчуваю, що є щось, готове десь поступитися, світло, яке домагається, щоби його запалили, чи, радше, що треба щось розбити, розтрощити ущент, як колоду, в яку вганяють клин і б’ють по ньому молотком. Проте у Джонні вже немає сили щось трощити, і я навіть не знаю, який потрібен молоток, аби вбити клин, якого я також не уявляю.

Урешті я покинув ту кімнату, та спершу сталося те, що й мало статися — як не це, то щось подібне. Коли я прощався з Деде, повернувшись до Джонні спиною, то відчув: щось коїться, я побачив це в її очах. Я◦швидко озирнувся (мабуть, тому що трохи боюся Джонні, цього ангела, який мені як брат, цього брата, який мені як ангел) і побачив, що він раптом скинув із себе ковдру, в яку весь час кутався, і сидить у фотелі голий-голісінький з підтягнутими аж до підборіддя коліньми, дрижить, але регоче, сидячи цілком голий в обдертому фотелі.