Таємна зброя - Хуліо Кортасар

я пішов на репетицію лиш задля того, аби послухати його і Майлза Девіса. Усі мали бажання грати, усі були в доброму гуморі й гарно вбрані (я згадую про це, мабуть, через контраст із теперішнім виглядом Джонні — брудним і обдертим), грали з насолодою і без нетерплячки, звукорежисер за своїм віконечком захоплено жестикулював, як задоволений бабуїн. І саме тієї миті, коли Джонні, здавалося, потонув у радості, він раптом урвав гру і, вдаривши кулаком невідомо кого, сказав: «Це я граю завтра». Хлопці затнулися, лише двоє чи троє з них дограли ще кілька тактів — наче поїзд, що ніяк не зупиниться, — а Джонні бив себе по чолі і повторював: «Я◦вже зіграв це завтра, жахливо, Майлзе, я вже зіграв це завтра», і вивести його з того стану не міг ніхто. З тієї миті усе пішло шкереберть, Джонні грав знехотя, прагнучи піти геть (аби знову накуритися, сказав звукорежисер, нетямлячись від люті), і коли я побачив, як він виходить — похитуючись, із посірілим обличчям — то запитав себе, чи довго ще це триватиме.

— Гадаю, треба покликати лікаря Бернара, — каже Деде, косячи оком на Джонні, який маленькими ковточками п’є ром. — У тебе гарячка, і ти нічого не їси.

— Лікар Бернар просто йолоп, — відказує Джонні, вилизуючи склянку. — Пропише мені аспірин, а потім скаже, що йому дуже подобається джаз, наприклад, Рей Нобл. У мене ідея, Бруно. Якби я мав саксофон, то зустрів би його музикою, від якої він злетів би з четвертого поверху донизу, рахуючи задком кожну сходинку.

— У кожному разі, аспірин тобі не зашкодить, — кажу я, косячи оком на Деде. — Якщо хочеш, я зателефоную йому, коли піду від вас, і Деде не доведеться спускатися. Послухай, що стосується твого контракту… Якщо ти починаєш післязавтра, гадаю, тут можна буде дещо зробити. Я◦також можу спробувати попросити саксофон у Рорі Френда. У крайньому разі… Але ти повинен більше шануватися, Джонні, ось що головне.

— Не сьогодні, — каже він, дивлячись на пляшку з ромом. — Завтра, коли я матиму сакс. Тож нема чого про це зараз говорити… Бруно, я щораз краще усвідомлюю, що час… Гадаю, що музика завжди допомагає хоч трохи у цьому розібратися. Ну, не те, щоб розібратися, бо насправді мені нічого не ясно. Я◦тільки усвідомлюю, що є щось. Як у тих сновидіннях — правда ж? — в яких починаєш підозрювати, що усе полетить к бісу, і трохи боїшся наперед. Та водночас жодної певності не маєш, і зненацька усе перевертається, як млинець на сковороді, і раптом ти опиняєшся у ліжку з розкішною дівчиною й усе — просто клас.

Деде в кутку кімнати миє горнятка і склянки. Я◦бачу, що в них у кімнаті навіть немає водогону, дивлюся на мидницю у рожеві квіточки і цеберко, яке нагадує мені якусь забальзамовану тварину. А◦Джонні говорить, майже затуливши ковдрою рота, і також здається забальзамованим — з підтягнутими до підборіддя коліньми, з чорним гладеньким обличчям, яке від гарячки та рому потроху починає пітніти.

— Я◦дещо читав про це, Бруно. Усе це дуже дивно й насправді дуже складно… Знаєш, я думаю, що музика допомагає. Не зрозуміти, бо насправді я нічого не розумію. — Він б’є себе кулаком по голові. Вона озивається лунким, наче то кокосовий горіх, звуком.

— Там всередині нічого немає, Бруно. Зовсім нічого. Ця штуковина не думає, не розуміє нічого. Правду кажучи, у мене ніколи не було такої потреби. Я◦починаю щось розуміти, лише опустивши очі долі, і що нижче вони опущені, то краще я розумію. Але це не є справжнє розуміння, тут я згоден.

— У тебе підніметься температура, — бурчить Деде з глибини кімнати.

— Ох, замовкни. Це правда, Бруно. Я◦ніколи ні про що не думав, і раптом розумію, що таки думав, але це зовсім не смішно, правда ж? Що смішного, коли людина розуміє, що вона про щось думала? Для предмету роздумів однаково — думаєш ти чи хтось інший. Але ж ні, це я, саме я. Я◦просто користаю з того, про що думаю, та завжди згодом, і саме цього не витримую. Це так важко, так важко… А◦що, вже не залишилось ані ковточка?

Я◦виціджую йому з пляшки останні краплі рому, і тієї ж миті Деде знову вмикає світло. Джонні спливає потом, але кутається в ковдру, час від часу ним трусить так, що фотель аж тріщить.

— Я◦зрозумів це, коли був ще зовсім малим, майже відразу після того, як навчився грати на саксофоні. У нас вдома і дня не минало без колотнечі, тільки й розмов було, що про борги та іпотеку. Ти знаєш, що́ таке іпотека? Мабуть, це щось жахливе, бо моя стара рвала на голові волосся, щойно старий заводив мову про іпотеку, і все закінчувалося бійкою. Мені тоді було тринадцять… але ти все це вже чув.

Якби ж то не чув, я навіть спробував це детально і правдиво описати у своїй книжці про Джонні.

— Тому в нас удома час ніколи не закінчувався, розумієш? Сварка за сваркою, не можна було навіть поїсти. І на довершення усього — релігія. Господи, ти навіть уявити собі не можеш. Коли мій учитель десь роздобув для мене саксофон — ти вмер би зі сміху, якби його побачив, — отоді, гадаю, я відразу зрозумів. Музика висмикувала мене з часу, але це так лише говориться. Хочеш знати, що́ я насправді відчуваю? Думаю, що музика занурювала мене в час. Але тоді виходить, що час не має нічого спільного… ну, нічого спільного з нами, скажімо так.

Мені вже давно відомі галюцинації Джонні та усіх тих, хто живе так само, як він, тому я слухаю його уважно, але не надто переймаюся тим, що він каже. Натомість мене цікавить, як він зумів роздобути наркотики в Парижі. Треба буде учинити Деде допит, знешкодити її як імовірну співучасницю. В такому стані Джонні довго не протягне. Наркотики й нужда разом не ходять. Я◦думаю про музику, яка втрачається, про десятки звукозаписів, в яких назавжди збереглась би Джонніна присутність, його вражаюча перевага над будь-ким із музикантів. «Це я граю завтра» — ця фраза раптом наповнюється для мене дуже ясним сенсом, бо Джонні завжди грає «завтра», залишаючи все інше позаду, у цьому «нині», яке він легко перестрибує з першими нотами своєї музики.

Як джазовий критик я достатньо чутливий, щоб розуміти свої межі, й усвідомлюю, що всі ці мої розумування — нижче тієї площини, де бідолашний Джонні — з його обірваними фразами, зітханнями, раптовими нападами люті, риданнями — намагається йти уперед. Йому наплювати, що я вважаю його генієм, він ніколи не бундючився тим, що його