Таємна зброя - Хуліо Кортасар
— Деде казала, що того вечора я дуже негарно повівся.
— Забудь.
— Але ж я чудово все пам’ятаю. І якщо хочеш знати мою думку, то насправді я вчинив колосально. Ти мав би бути радий, що я так тримався з тобою; повір, я не роблю цього ні з ким. Це доказ того, як я тебе ціную. Нам треба піти кудись удвох і обговорити купу речей. Бо тут… — він зневажливо випинає нижню губу і сміється, знизуючи плечима, здається, що він пританцьовує на канапі. — Бруно, старий. Деде каже, що я поводився направду дуже зле.
— У тебе був грип. Тобі вже краще?
— Ніякий то не був грип. Прийшов лікар і відразу став говорити, що він страшенно любить джаз і що я мушу колись прийти до нього додому, аби послухати його платівки. Деде розповіла, що ти дав їй грошей.
— Щоб ви могли якось перебитися, заки тобі заплатять. Ну, а як ти нині чуєшся?
— Маю бажання грати і зіграв би зараз же, якби мав саксофон, але Деде вперлася, що сама принесе його у театр. Це приголомшливий саксофон. Вчора мені здавалося, що я кохаюся, коли грав на ньому. Бачив би ти обличчя Тіки, коли я скінчив. Ти ревнувала, Тіко?
Вони знову голосно регочуть, і Джонні видається цілком нормальним бігати по студії, високо підстрибуючи з утіхи, й на пару з Артом танцювати без музики, піднімаючи та опускаючи брови на позначення ритму. Неможливо сердитися на Джонні чи Арта — це однаково, що гніватися на вітер, бо він куйовдить нам волосся. Ми з Тікою й Марселем стиха обмінюємося думками про нинішній вечірній виступ. Марсель упевнений, що Джонні повторить свій колосальний успіх, як у 1951 році, коли він уперше приїхав до Парижа. Після вчорашнього він певен, що все вийде чудово. Хотів би і я почуватися таким спокійним, як він, та в кожному разі усе, що я можу зробити, це сидіти у першому ряду і слухати концерт. Принаймні я можу бути спокійний, що Джонні не накурився, як того вечора у Балтіморі. Коли я сказав про це маркізі, вона стиснула мені руку так, наче збиралася скочити у воду. Арт і Джонні підходять до рояля, й Арт награє для Джонні нову тему, той підспівує і киває у такт головою. Обидва дуже елегантні у своїх сірих костюмах, хоча Джонні псує жирок, яким він обріс останнім часом.
Ми з Тікою говоримо про той вечір у Балтіморі, коли з Джонні сталася перша жахлива криза. Коли ми говоримо, я дивлюсь їй у вічі, бо хочу упевнитися, що вона мене розуміє і цього разу не поступиться. Якщо Джонні вип’є забагато коньяку чи викурить бодай дрібку марихуани, концерт провалиться і все піде прахом. Париж — не провінційне казино, тут на Джонні націлені погляди усіх і кожного. Від цієї думки у мене в роті з’являється гіркий присмак, якого я ніяк не можу позбутися, присмак злості: не проти Джонні чи того, що з ним відбувається; радше проти себе і людей, які його оточують, проти маркізи і Марселя, наприклад. По суті, ми є бандою егоїстів і, прикриваючись турботою про Джонні, насправді рятуємо наше про нього уявлення, передчуваємо нове задоволення, яке він нам подарує, наводимо глянц на колективно спорудженій нами статуї, яку ми намагаємося будь-що захистити.
Провал Джонні завадив би успіху моєї книжки (ось-ось мають вийти її переклади англійською та італійською мовами), і, ймовірно, саме такі переживання становлять частину моєї турботи про нього. Арту і Марселю він потрібен, щоб заробляти на хліб, а маркізі… Хтозна, що бачить у Джонні маркіза, крім його таланту. Усе це не має нічого спільного з тим іншим Джонні, і раптом я усвідомлюю, що він, либонь, саме це і хотів мені сказати, коли зірвав із себе ковдру і постав переді мною голий-голісінький — Джонні без саксофона, без грошей і одягу, Джонні, одержимий чимось, чого не здатен осягнути його убогий розум, але що витає в його музиці, пестить його шкіру і, можливо, готує до несподіваного стрибка, якого ми ніколи не збагнемо.
Коли думаєш про такі речі, то врешті й справді відчуваєш у роті гіркий присмак, і вся щирість світу не здатна відшкодувати тобі миттєвого відкриття, що ти жалюгідний нікчема поряд з такою людиною, як Джонні Картер, який зараз підійшов до канапи, аби допити свій коньяк, і весело на мене дивиться. Нам уже час йти до зали «Плейєль». І нехай музика врятує бодай решту вечора і повною мірою виконає одне зі своїх найгірших призначень — поставити перед дзеркалом добротний параван, на декілька годин викреслити нас із життя.
Завтра я, певна річ, напишу для Jazz Hot допис про нинішній концерт. Але тут, базграючи на коліні ці кривульки в паузах, я не відчуваю жодного бажання виступати в ролі критика, тобто давати якусь порівняльну оцінку. Я◦добре знаю, що для мене Джонні перестав бути джазменом, що його музичний геній — наче фасад, щось, що можуть зрозуміти і подивляти всі, але за ним ховається щось інше, й оте інше — єдине, що мало би мене цікавити, може, тому що це єдине, що насправді цікавить Джонні.
Це легко казати, поки я ще напоєний музикою Джонні. Коли ж усе холоне… Чому я не зможу чинити, як він, чому не зможу битися головою об стіну? Я◦старанно відгороджуюсь від дійсності словами, які нібито мене описують, прикриваюсь розмірковуваннями та домислами, які є не більше, ніж дурною діалектикою. Здається, я розумію, чому при мольбі інстинктивно падаєш навколішки. Зміна постави є знаком переміни в голосі, у тому, що цей голос збирається вимовити, у, власне, вимовленому. І коли мені вдається підмітити цю переміну, речі, які ще секунду тому здавалися невмотивованими, сповнюються глибоким сенсом, надзвичайно спрощуються і водночас поглиблюються. Ні Марсель, ні Арт вчора не збагнули, що Джонні не з’їхав з глузду, коли скинув черевики у студії звукозапису. В ту мить йому потрібно було торкнутися босими ногами підлоги, відчути зв’язок із землею, бо його музика є утвердженням земного, а не втечею від нього. І це я також відчуваю в Джонні: він ні від чого не втікає, марихуану він курить не для того, щоб втекти, як більшість пропащих душ, і на саксофоні грає не для того, щоби сховатися в музиці, як у траншеї, і в психіатричних лікарнях лежить тижнями не тому, що знаходить там укриття від нестерпного тягаря. Навіть його стиль, найістинніше в Джонні, той стиль, який удостоюється абсурдних назв, не потребуючи жодної,
