Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

Вся географія змінилася відтоді, як я, як колись казали, побачив небо з колиски. Порівнявши земну кулю, якою вона була на початку мого життя, з тією, якою вона стала тепер, коли моє життя добігає кінця, я не знаходжу в них нічого спільного. За цей час було відкрито і населено п’яту частину світу, Австралію; французькі мореплавці розгледіли недавно в льодах антарктичного полюса шостий континент, а поблизу нашого полюса Паррі, Росси, Франкліни обігнули північні межі Америки; Африка трохи відслонила таємниці своїх пустель; одне слово, на земному світі не залишилося жодного незвіданого куточка. Люди провадять наступ на всі смужки землі, які розділяють моря; напевно, скоро кораблі почнуть перетинати Панамський, а можливо, і Суецький перешийки.

Історія також зробила немало відкриттів, заглиблюючись у таїну віків; священні мови більше не тримають у секреті свій втрачений словник; Шампольйон, діставшись гранітних скель землі Єгипетської, розшифрував ієрогліфи, якими, здавалося, навіки замуровано уста мовчазної пустелі [128]. Нові революції викреслили з карти світу Польщу, Голландію, Геную і Венецію – то й що? інші республіки з’явилися на берегах Великого і Атлантичного океанів. У цих країнах вдосконалена цивілізація могла б допомогти могутній природі: пароплави попливли б проти води по річках, що раніше були нездоланною перешкодою, а нині перетворилися на зручні шляхи сполучення; на берегах цих річок виросли б міста і села, як з пустель Кентуккі вийшли нові американські штати. Через ці ліси, що славляться як непрохідні, рушили б вози без коней, що перевозять важкі вантажі і тисячі мандрівців. Цими річками, цими дорогами разом з деревами для спорудження кораблів вирушили б у дорогу підземні скарби, здатні їх оплатити, і Панамський перешийок перестав би загороджувати дорогу цим кораблям і пропустив би їх з одного моря до іншого.

Флот, що його пускають у рух парою, не обмежується плаванням по річках, він перетинає океан; відстані скорочуються; кому тепер страшні течії, мусони, зустрічні вітри, блокади, закриті порти? Яка прірва пролягла між цими промисловими романами і невеликим селом Планкуе: у той час пані сиділи біля вогнища і грали в забуті нині ігри; селянки пряли прядиво для свого одягу; тонка сальна свічка освітлювала ці нічні заняття; хімія ще не здійснила своїх чудес: машини не привели в рух воду і залізо, щоб ткати шерсть і вишивати шовк; газ був приналежністю метеорів і ще не використовувався для освітлення наших театрів і вулиць.

Перетворення сталися не лише в земному світі: передчуваючи своє безсмертя, людина спрямувала свої погляди увись; на кожному кроці, який вона здійснювала небозводом, вона виявляла дива, створені невідомою силою. Зорю, що здавалася простою нашим батькам, нині ми змогли побачити подвійною і потрійною; між сонцями постали, затуляючи і відтісняючи одне одного, нові й нові сонця. З центра нескінченності Бог стежить за парадом цих прекрасних теорій, що вкотре доводять буття Верховної істоти.

Уявімо собі за допомогою нових досягнень науки нашу кволу планету, що пливе в океані сонячних вод, у хвилях Чумацького Шляху, світла-сирцю, розплавленого металу світів, якого ще не торкнулася рука Творця. Відстань до цих зірок така величезна, що їхній блиск досягає ока, котре спостерігає їх, лише коли зірки вже потухнуть: вогнище гасне раніше, ніж згасне його світло. Яка мала людина на атомі, на якому вона копошиться! Але яку велич має дух людський! Йому відомо наперед, коли лик світил затуманиться, в яку годину через тисячі років повернеться комета, – він, що живе всього лише мить! Від цієї крихітної комахи, непомітної в складці небесного одягу, планети не можуть втаїти жодного свого кроку в безмежжях просторів. Які долі освітять ці нові для нас світила? Чи пов’язане їх відкриття з новою ерою в житті людства? Ви, прийдешні покоління, дізнаєтеся про це; мені це невідоме, і я йду.

Я прожив вельми довге життя і зміг завершити свій пам’ятник. Це велике полегшення: я відчував, як хтось підштовхує мене: господар човна, де для мене залишено місце, попереджав, що не пройде й миті, як настане моя черга піднятися на борт. Якби я був правителем Риму, то сказав би, як Сулла, що кінчаю свої записки саме напередодні смерті, але я не закінчував би свою розповідь словами, якими він закінчує свою: «Я побачив уві сні одного з моїх синів, який помер дещо раніше за свою матір Метеллу. Він закликав мене йти разом з ним до неї і жити з нею в тиші і спокої». Та я не Сулла, тож слава ніколи не принесла б мені спокою і блаженства.

Знімуться нові бурі; здається, люди передчувають нещастя, які затьмарять колишні жалі; вони вже перев’язують старі рани, готуючись повернутися на поле битви. Проте я не думаю, що біда настане скоро: народи і королі однаково виснажені; раптові катастрофи на Францію не обрушаться: те, що прийде після мене, буде всього лише проявом загального перетворення світу. Певна річ, людям доведеться пережити тяжкі епохи; світ не може змінитися безболісно. Але, повторю ще раз, то не будуть окремі революції, то буде велика революція, яка наближається до свого кінця. Завтрашні сцени мене вже не стосуються; вони чекають на інших художників: ваша черга, панове. Сьогодні, 16 листопада 1841 року, я пишу ці останні слова перед відчиненим вікном, що виходить на захід, до саду семінарії іноземних місій: зараз шоста ранку; блідий круглий місяць ховається за шпиль собору Інвалідів, ледь освітлений зі сходу першим золотим променем; здається, ніби старий світ кінчається, а новий займається. Я бачу відблиски зорі, але вже не побачу, як сходитиме сонце. Мені залишається тільки сісти на край своєї могили; потім, з розп’яттям у руках, я мужньо піду у вічність.

Як хмара… як легкі човни… як тінь (Йова, 30:15).

…миттю короткою // Довгу мрію діли… (Горацій. Оди, I, XI, 6–7; пер. А. Содомори.)

Тут і далі у кутових дужках подано стислий зміст пропущених у перекладі розділів та фрагментів.

Це було написано в 1811 році (Женева, 1831).

Горя сама я зазнала (лат.; Верґілій, Енеїда. I, 630; пер. М. Білика).