Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан

На те не було Божої волі; тому, хто сам є світло, раптом забракло світла; проводир схоронився і залишив паству в пітьмі. Суспільна діяльність мого земляка припинилася, але як особистість він назавжди залишатиметься лідером завдяки своїм природним талантам. У вервечці часів йому судилося пережити мене; я кличу його до моєї смертельної постелі, щоб розв’язати наші великі спори під тією брамою, до якої входять лише один раз. Я радий був би побачити, що геній його дає мені відпущення гріхів, яке колись давно мала право дати мені його рука. Ми народилися з ним в один час, ми чули плескіт одних і тих самих хвиль; хотів би, щоб моя палка віра і щире захоплення подарували мені сподівання на зустріч з другом, який знайшов вічний спочинок, на березі вічності.

Кінець кінцем мої дослідження наводять мене на думку, що колишнє суспільство рушиться само по собі, що ж до суспільства майбутнього, то, на якій би ідеї воно не ґрунтувалося – на суто республіканській чи на перетвореній монархічній, – людина, чужа християнству, уявити його не в змозі. Яким шляхом не піди, бажані вдосконалення можна почерпнути лише в Євангелії.

В основі хитросплетінь нинішніх сектантів завжди виявляється плагіат, пародія на Євангеліє, апостольський принцип: цей принцип так укорінився в нас, що здається нашою невід’ємною властивістю, тим часом справа в іншому: він дістався нам від нашої колишньої віри, від віри, що існувала два або три покоління тому. Нашим незалежним умам, що присвятили себе вдосконаленню собі подібних, ніколи не спало б на думку зайнятися цим, якби Син Людський не сповістив світові про права народів. Будь-який подвиг філантропії, який ми звершуємо, будь-яка система, яку ми задумуємо задля загальнолюдського блага, – не що інше, як християнська ідея навиворіт, що змінила ім’я, а часто ще й спотворена: це завжди «слово, що стало тілом!» [125]

Ви вважаєте, ніби християнська ідея – не що інше, як плід розвитку ідеї людської? Я згоден; та зазирніть у різні космогонії, і ви побачите, що християнство передання випередило на землі християнство одкровення. Якби, за його власним словом, Месія не прийшов і до них не казав [126], думка не явилася б світу, істини залишалися б і надалі незрозумілими, якими вони є в писаннях стародавніх. Отже, хоч би які погляди ми сповідували, відлік слід вести від Христа, Спасителя (Salvator), Утішника (Paracletus): саме від нього маєте ви зерна культури і філософії.

Тому результат я бачу тільки в християнстві, причому християнстві католицькому; релігія Слова є явлення істини, як творіння – це зримий образ Господа. Я не стверджую, що світ відродиться повністю, бо припускаю, що цілі народи приречені на знищення; я також припускаю, що в певних країнах віра вичерпається. Але якщо збережеться хоча б одне її зерно, якщо воно ляже в землю, хоч би разом із череп’ям глиняного посуду, то зерно це зійде і нове втілення католицького духу надихне суспільство.

Християнство – найбільш філософічна і найрозумніша оцінка Бога і творіння; воно охоплює три великі закони всесвіту: закон божественний, закон етичний і закон політичний; закон божественний – єдність Бога в трьох іпостасях; закон етичний – милосердя; закон політичний – свобода, рівність, братерство.

Два перші принципи мають свій розвиток; третій, закон політичний, не мав продовження, бо його розквіт неможливий, доки розумна віра нескінченної істоти і загальна мораль не утвердились у серцях. Адже християнству довелося раніше боротися з безглуздям і мерзотою – спадщиною ідолопоклонства і рабства.

Люди просвічені не розуміють, чому такий католик, як я, опирається, не покидаючи покрову того, що вони іменують розвалинами; на думку цих осіб, так може діяти тільки дурень, що побився сам з собою об заклад. Але скажіть мені, будь ласка, де шукати родину і Бога в індивідуалістичному і філософічному суспільстві, яке ви мені пропонуєте? Скажіть, і я піду за вами; а коли вам нема чого сказати, то не засуджуйте мене за те, що я помру християнином, адже могила, осінена хрестом, – єдиний притулок, який я можу обрати тепер, коли ви мене покинули.

Ні, я зовсім не бився сам із собою об заклад; я щирий; от що зі мною трапилося: від моїх планів, занять, дослідів мені залишилося тільки повне розчарування в усьому, до чого прагне світ. Моє релігійне почуття розрослося і поглинуло всі інші мої почуття; немає на землі більш правовірного християнина і в той же час більш недовірливої людини, ніж я. Вірі у Спасителя далеко до кінця, вона тільки-но вступає в свій третій, політичний період, період свободи, рівності, братерства. Євангеліє, виправдувальний вирок, прочитаний ще не всіма на землі; поки над головою нашою ще звучать прокляття, виголошені Христом: «Горе вам, бо ви на людей тягарі накладаєте, які важко носити, а самі й одним пальцем своїм не доторкуєтесь тягарів!» [127]

Християнство, непохитне у своїх догматах, рухливе у своїй мудрості; зміни в ньому охоплюють зміни всесвітні. Коли воно досягне найвищої точки, морок розсіється; свобода, розіпнута на хресті разом з Месією, з ним же зійде з хреста; вона віддасть народам той новий заповіт, що був складений для їхнього блага і понині не набрав чинності. Уряди відійдуть, моральне зло зникне, виправдання людини сповістить кінець епохи смерті і гніту – плоду гріхопадіння.

Коли ж настане цей довгоочікуваний день? Коли в суспільстві знову восторжествує животворящий принцип, чия дія покрита таємницею? Ніхто не може цього сказати; неможливо обчислити силу опору пристрастей.

Смерть не раз уражатиме рід людський, не раз покриє мовчанням події, – так сніг, що випав уночі, притлумлює скрип коліс. Народи не ростуть так швидко, як окремі люди, з яких вони складаються, і не зникають так стрімко. Скільки доводиться чекати одного-єдиного звершення! Агонії Східно-Римської імперії, здавалося, не буде кінця; християнської ери, що триває вже так багато віків, виявилося замало для скасування рабства. Ці підрахунки, я знаю, чужі французам; у наших революціях ми ніколи не враховували елемент часу: тому ми завжди дивуємося наслідкам, що розчаровують наші нетерплячі очікування. Сповнені великодушної відваги, молоді люди поспішають; вони сторчголов кидаються підкорювати висоти, які провидять і яких силкуються досягти. Немає нічого більш гідного захоплення; проте в цих зусиллях мине все їхнє життя, і, йдучи від поразки до поразки, вони в кінці шляху залишають у спадок тягар довголітніх невдач іншим обдуреним поколінням, які пронесуть його