Замогильні записки - Франсуа Рене де Шатобріан
Проте за теперішнього стану речей бажати замінити духовні радощі задоволеннями фізичними – завдання невдячне. Фізична насолода заповнювала життя давніх аристократів; володарі світу, вони мали палаци, полчища рабів; у їх особистій власності були цілі райони Африки. Де ж той портик, під яким ви будете проводити нині своє убоге дозвілля? Де ті просторі, пишно оздоблені лазні, куди ви помістите пахощі, квіти, флейтисток, іонійських куртизанок? Не всякому дано стати Геліогабалом. Звідки візьмете ви багатства, необхідні для цієї матеріальної насолоди? Душа ощадлива, зате тіло – великий марнотратник.
Тепер кілька більш серйозних слів про абсолютну рівність: рівність ця поверне нас не тільки до рабства тіл, а й до рабства душ; йтиметься до руйнування етичної та фізичної нерівності людських особин. Якщо воля наша підкорятиметься загальному контролю, здібності зведуться на ніщо. Візьмімо, наприклад, нескінченність: вона в нас у крові: забороніть собі прагнути утіх – духовних чи навіть плотських – вічних, і життя ваше зведеться до існування равлика, ви перетворитеся на машину. А тому не слід тішитися хибною думкою: якщо забрати у людини можливість осягнути весь світ, відняти ідею життя вічного, все для неї втратить сенс; без особистої власності немає свободи; той, хто не має власності, не може бути незалежним; він стає пролетарем або найманим робітником, незалежно від того, живе він у сучасну епоху приватної власності чи в царстві власності спільної. За умови спільної власності держава стає подібною до монастиря, біля брами якого економи роздають хліб. Недоторканна спадкова власність – єдиний захист нашої особистості; власність є не що інше, як свобода. Повна рівність, що припускає повне підпорядкування, повертає до найжорстокішого рабства; вона перетворює людину на в’ючну тварину, що виконує роботу з примусу і приречена вічно ходити по колу.
Поки я ось так міркував, пан абат де Ламенне, сидячи у в’язниці, розбивав ті самі системи силою своєї логіки, підкріпленої блискучим поетичним даром. Уривок з брошури, що має назву «Про минуле і майбутнє народу», доповнить мої міркування; послухаємо пана де Ламенне; хай пролунає його голос:
«З тих, хто ставить собі за мету добитися суворої, абсолютної рівності, найбільш послідовні визнають, що для її запровадження і підтримання доведеться застосувати силу, удатися до деспотизму, диктатури в тій чи іншій формі.
Прихильники абсолютної рівності змушені перш за все нападати на нерівності природні, щоб пом’якшити їх, а якщо можливо, то знищити назавжди. Не маючи змоги нічого змінити в первинних умовах будови і розвитку, вони беруться до своєї справи, коли людина народжується, коли дитина виходить із материнського лона. Тоді цією дитиною заволодіває держава: вона стає абсолютним господарем як духовної істоти, так і істоти органічної. Все, і розум і свідомість, – залежить від держави, все їй підкоряється. Відтепер більше не існує родини, батьківства, шлюбу; залишаються тільки самець, самка, малюки, якими розпоряджається держава, з яких вона робить усе, що побажає, і морально і фізично, залишається рабство – загальне і таке глибоке, що пускає коріння навіть у самій душі людській.
У тому, що стосується речей матеріальних, рівність, досягнута за допомогою простого розподілу, вельми недовговічна. Якщо йдеться про одну лишень землю, зрозуміло, що її можна розділити на стільки ділянок, скільки людей її населяє, але кількість людей постійно змінюється, отже, довелося б постійно змінювати кількість наділів. Якщо скасувати будь-яку особисту власність, єдиним законним власником усього залишиться держава. Цей спосіб володіння, якщо він добровільний, – спосіб ченця, який дав обітницю бідності і послуху; якщо ж він недобровільний, то це спосіб раба, важкі тяготи якого не полегшуються нічим. Усі природні зв’язки між людьми, прихильність, взаємна відданість, обмін послугами і добровільна жертовність – усе, що є ознакою краси життя і його величі, усе, все зникло, зникло безповоротно.
Засоби, що пропонувалися досі для вирішення питання майбутньому народу, кінець кінцем заперечують усі умови, необхідні для існування, руйнують, відверто чи приховано, обов’язок, право, шлюб, родину, і замість свободи, до якої веде будь-який справжній прогрес, привели б суспільство тільки до такого рабства, якому історія, хоч би як глибоко в неї зануритися, не знає рівних». Проти цього годі сперечатися.
Я відвідую ув’язнених не для того, щоб, як той Тартюф, роздавати їм милостиню, а для того, щоб збагатити мій розум спілкуванням з людьми, які заслуговують більшої пошани, ніж я. Байдуже, якщо їхні переконання не збігаються з моїми: я щирий християнин, і найбільшим геніям землі не похитнути моєї віри; мені шкода їх, і любов до ближнього оберігає мене від спокуси. Якщо я маю занадто, то їм бракує; я розумію те, що розуміють вони, але вони не розуміють того, що розумію я. Сьогодні я приходжу до тієї в’язниці, де колись навідував благородного страдника Карреля, щоб відвідати абата де Ламенне. Липнева революція кинула в тюрми рідкісних людей найвищого розуму, чиї заслуги вона не спроможна оцінити і чию яскравість не може терпіти. У комірчині на найвищому поверсі, під навислим дахом, до якого можна дістати рукою, ми, двоє божевільних поборників свободи, Франсуа де Ламенне і Франсуа де Шатобріан, розмовляємо про серйозні матерії. Скільки б не пручався пан де Ламенне, ідеї його були відлиті в релігійній формі; форма залишилася християнською, хоча суть відходить до догматів християнства все далі й далі; у промовах його чутний відгомін голосів неба.
Правовірний християнин, який сповідує єресь, автор «Досвіду про байдужість» висловлює моєю мовою думки, яких я не поділяю. Якби, присвятивши себе євангельському навчанню народу, він зберіг священний сан, він утримав би владу, зруйновану його відступництвом. Кюре, священики нового покоління (причому найбільш уславлені з цих левітів), тяглися до нього: єпископи були б на його боці, якби він обстоював галліканські свободи, і далі шануючи намісника святого Петра і захищаючи єдність церкви.
У Франції молодь об’єдналася б навколо місіонера, який проповідує близькі їй ідеї і став на шлях, яким вона захоплюється; у Європі іновірці, які уважно стежать за ним, не суперечили б йому; великі католицькі народи: поляки, ірландці, іспанці – схвалили б появу нового проповідника. Навіть Рим врешті-решт зрозумів би, що новий євангеліст відроджує владу церкви і дає ослабленому первосвятителю можливість протистояти могутності абсолютних монархів. Яка життєва сила! Скільки розуму, віри, свободи в
