Країна гіркої ніжності - Володимир Лис
— Ні-ні, що ти, — поспішила запевнити бабуся.
Але нотка іронії у її голосі була. Нота до. Нота ре.
«Мені хочеться ревіти, як білузі, — подумала Даза. — Та чи білуги ревуть, чи риба плаче? І хто чує її плач?»
У квартирі Олеся сказала:
— Спатимеш у кімнаті. У нас, слава богу, і ліжко, й диван. Ти не бідна родичка.
— Я дуже багата родичка, — сказала Даза. — Тільки дурна.
— Підозрюю, що не така вже дурна.
— От і порозумілися.
Олеся показала, пирхаючи при цьому, як сердита кішка, як розкладається ліжко-крісло, на якому спала мама Віта. Наче підкреслювала, що бабуся не знає, як це робиться.
Сердито сказала, що їм добре спалося удвох, але мама відділилася. Щось на неї найшло. Нехай повернеться, спатимуть разом. Як дві лесбіянки, хі-хі. Знаєш, хто це?
— Знаю, — сказала бабуся.
Звісно, Даза не змогла відразу заснути. Не мог-ла. Кликала сон, а він не йшов.
Почала рахувати: спочатку козликів, потім слоників. Подумки молилася, хоч не знала, добре це чи ні і чи можна взагалі навіть подумки молитися в ліжку. Потім заплющила очі й дала собі слово не розплющувати, доки не засне. Ніби, як засне, то могла розплющити.
І коли вже сон почав гладити її м’якою пухнастою лапкою, почула голос вредної Олесі:
— Бабусю, ти не спиш?
— Ні, — сказала Даза. — Не можу заснути.
— І я не можу.
— То поговоримо? Чи ти не хочеш?
— Не знаю. — І після паузи: — У тебе було щасливе дитинство?
— Як тобі сказати… Спочатку дуже щасливе. Десь років до десяти. Ні, трохи менше.
— А потім?
Даза відповіла не відразу. Помовчала, бо надто зненацька було задане запитання. Ні, не так. Не те запитання та ще й серед ночі. Болюче для неї.
— Давай, я тобі розповім краще про щасливе.
І вона розповіла. Про життя в різних містах, переїзд до Києва, про тата Романа й маму Риту. Про те, як вона любила чекати тата, як любила оте вечірнє підкидання вгору. Чим далі говорила, тим більше здавалося, що розповідає не вона, а хтось за неї. Хтось чужий її голосом. Хтось, хто давно знає про це щасливе дитинство і ось вирішив розповісти. Бо думає, що вона не знає про нього.
Тут вона спинилася. Тиша в кімнаті аж бриніла. Олеся. Олеся наче не дихала.
— Оле…
Даза обірвала себе на півслові. Бо зрозуміла, що внучка просто заснула посеред її розповіді — погане невдячне порося. Швидше великий підсвинок. Свавільний, як сто неприручених баранців. Осля.
Даза сердилася і сміялася в душі.
Хай собі спить.
Мабуть, з мене нікудишній оповідач.
І розповідь нереальна.
І не той час для розповіді.
Вона спробує знову й собі заснути.
Але сон не йшов. Натомість приплив непрошеним гостем спогад. Якого не мало бути у її розповіді. Картина того пізнього вечора, коли вона прокинулася від голосів. Тата і мами. Голосів, котрі долинали крізь напіввідчинені двері. Даза встала з ліжка і підійшла до тих дверей. Навшпиньки. Зараз вона крикне й кинеться до тата. І він підні… Ні, приго… Вона завмерла, бо надто незвичним було те, що почула. Голоси (упівголоса) наче перепліталися між собою.
Мамин:
— Ти точно знаєш? Може, це помилка? Жахлива помилка?
— Сашко Терентьєв сказав. По старій дружбі. Та я це відчув на вчорашній колегії. Щось змінилося. Павло Аркадійович… Він ніколи так не дивився на мене. Ну, а Сашко… Наче хотів дати мені шанс… Щоб я, як Любченко[3]…
— Що ти таке кажеш, Романе!
— Рито, виходу нема. Приїдуть цієї ж ночі, я відчуваю.
— Але ти… ти ж не винен?
— Ти наче сумніваєшся в мені… Вороги добралися й до мене. Вони скрізь. Вони хочуть знищити наше народне господарство. Тому й б’ють по таких, як я. Я не здивуюся, коли там, в енкаведе, скажуть, що я також підсипав товчене скло в цукор чи сипав щурину отруту в тістечка для дітей.
— Вони розберуться… Не може бути, щоб не розібралися.
— Ні, лишається один вихід… У мене є револьвер…
— Ти…
— Якщо ти згодна… Усе одно візьмуть і тебе…
— А Даза?
— Я чув, що коли нема вироку, то таких дітей відправляють у звичайні дитбудинки…
— Як це — звичайні?
— Ну, не для дітей ворогів народу. Це шанс для неї.
«Тато… Тато… Тато — во…»
Голова у Дази зробилася великою, нестерпно великою. Водночас хтось наче стиснув її. Великими залізними долонями. Вона заточилася і впала на підлогу.
Коли відкрила очі, біля її ліжка сиділа мама зі склянкою в руках.
— Як ти нас налякала, Дазочко. Тато пішов дзвонити у «швидку». Чомусь не працює телефон.
Даза дивилася на маму й не могла її впізнати. Хто така її мама? Звідки? Вона… чужа?
— Тобі ліпше, Дазочко? Що тобі болить? Голова? Серце? Зараз тато…
— Тато?
Даза вигукнула і звелася на лікті. Вона затремтіла.
— Мені нічого не болить, — сказала якомога твердіше і подивилася мамі в очі:
— Тато — ворог народу?
— Що ти таке кажеш, Дазочко?
— Я…
«Я чула», — хотіла сказати Даза, але не встигла. Бо скрипнули, потім стукнули двері. Й почувся чужий голос:
— До стіни. Руки на стіну. На стіну. Бач, втекти хотів, сволота!
І голос її батька:
— Дочці справді стало погано. Я хотів подзвонити.
— Руки! — владний голос. — Не рухатися. Зараз перевіримо.
Шум, важкі кроки, й до кімнати заходять двоє незнайомих чоловіків. Із зброєю в руках.
12
Наступного дня Віталія дізналася про таємницю Софії. Ця жінка не приховувала, що в сім’ї все визначала вона. У цілій родині, до якої вона зараховувала десятеро своїх дітей і майже три десятки онуків, трьох своїх сестер і двох братів з їхніми дітьми. Усі вони мусили дотримуватися своєрідного графіка провідин мами, тітки, бабусі. Одне товариство до обіду, одне, а ліпше два — після обіду й тихого часу. Віталія спершу дивувалася, а потім перестала дивуватися такому підходу. Раз їй здалося, що цими шумними велелюдними відвідинами Софія хоче загасити свою тривогу й страх перед хворобою. Це також було, як то кажуть, присутнє, що цікаво — остраху Софія не приховувала. Але суть проявлялася в іншому. Характері цієї жінки, її прагнення створити свою, родинну міні-імперію,
