Країна гіркої ніжності - Володимир Лис
— Вікторе Дмитровичу, — сказала вона. — Я не боюся. Я ж бачу…
— Що ви бачите? — Віктор Дмитрович промовив сердито. — Що ви бачите, Віталіє Миколаївно? Вам просто треба перевіритися в окнодиспансері. От і все.
— Я ж бачу — у легенях пухлина.
— Ви занадто багато бачите! — Лікар уже сердився не на жарт. — То й що, як, допустимо, пухлина? Пухлини бувають різні. Переважно доброякісні.
— Хороші й дуже хороші, пухнасті з гарними хвостиками. — Віталії стало безпричинно весело, хоч веселість була з гірчинкою — маленькою, мов дрібне зернятко. — Я ж кажу, що нічого не боюся. Я стоїк і агностик, щоб ви знали.
— Ох, грамотна ви наша! — Віталія побачила цієї миті, що в лікаря дрижать пальці. — Освічена й інтелектуальна. Зняти б вам халатика… Та кропивою… За те, що марнували час… Ви ж медик… Без ваших агностицизму й стоїцизму дасте фори нашим багатьом дипломованим… скажемо делікатно — псевдолікарям…
— У мене під халатиком…
Віталія хотіла сказати в тон їхньому діалогу: «Ще досить привабливе тіло, вам би перехотілося бити…» Та жартівлива хвиля минала вже її. Зробила гарячими щоки й груди й відлинула. Здавалося, запашіло повітря. Ось-ось спалахне все в лікарському кабінеті — папери на столі, сам стіл, жалюзі на вікнах, вазон на підвіконнику, халат лікаря, він сам. Така задуха постала враз у цьому кабінеті. Непровітреному.
— Віталіє Миколаївно, ви…
— Стала бліда як смерть?
— Ні… Ви… Ви ніякий не стоїк, а боягузка, Віталіє Миколаївно…
— Давайте направлення, — сухо сказала вона. — У той ваш білий і пухнастий диспансер. Усе. Дякую.
Їй не склало труднощів, пустивши у хід хитрощі, а ще пляшку справді дорогого коньяку і певну суму, дістати доступ до тих папірців, по яких розкинув свої клешні страшний звір. Канцер-шманцер.
У неї, виявляється, прихований перебіг, який веде до останньої стадії. Болить усе сильніше. Ось-ось вибухне страшний біль. Ось-ось підуть метастази, які не спинити.
На роботі й удома вночі Віталія програла кілька можливих варіантів. Варіант А — взяти направлення до Києва в інститут раку. У Києві є Даздраперма й приїздитиме Олеся, там вони й познайомляться. На всякий випадок. На випадок летального… Кінця?
Обличчя мами Дази випливло із темряви. Очі дивилися пильно й докірливо. Про щось питали. Просили чи наказували відповідати.
«Бог згадав, мамо, що ми не просто є, а є обоє, в одній зв’язці, — подумала Віталія. — Що тобі треба дізнатися: у тебе є внучка, якщо досі не знаєш. Це теж можливо. А мені треба добряче відлупцювати тітку Гординю. Пристань наближається. На ній стоїмо обоє, а хто пливе на човні, катері чи кораблі — зараз дізнаємось. Зараз він виллє у воду отруту чекання».
Вона вибрала варіант Б — повідомити Даздраперму (Господи, маму!), телефон, слава богу, ще пам’ятає, навряд чи консервативна мама його змінила, хіба додалися одна чи дві цифри, запросити її чи звеліти приїхати до Луцька. Їй самій теж тут лікуватися. Утім, лікуватися не зовсім те слово. Ти ж хвалилася, що стоїк і агностик, Віталіє Миколаївно. Ніби їх милує дядько (чи дідько) з клешнями! То сплачуй за останніми рахунками. З такою гідністю, наче ти королева. А ти і є королева, тільки підданих у твоєму королівстві — ти сама (королева й інфанта) і твої відчуття й почуття. Твій заплаканий світ. Витри йому сльози — і вперед. Насамперед треба дістати морфій, побільше морфію. Ти ж медик, усе зробиш сама, ти не дозволиш огидному болю шматувати твоє справді доволі ще гарне тіло.
13
Віталія дісталася до Києва, а тоді вже сама (повагавшись на вокзалі — а може, вернутися додому?) у те село на Вінниччині. На вокзалі ж у російському місті найперше сказала Зіні, що хоче в туалет.
— Залиш сумку, я постережу, — Зіна.
— Ні, я з…
У кабінці мусила одягтися. Була зла й наче в тумані. Що він робитиме з тими, що забрав? Показуватиме таким, як сам, убивцям, бандитам, злодіям і грабіжникам? А ті сміятимуться, огидно реготатимуть? Як соромно! Як бридко! Під землю провалилася б. Усе! Між ними все скінчено… Назавжди!
Чи… Чи нікому не покаже… І вночі, коли всі спатимуть… Тулитиме до… До… До щоки і… Невже цілуватиме? Віта спалахнула й побігла до Зіни.
У селі її чекала сповнена емоцій Людка. Уся аж світилася. Розповідь виливалася бурхливим потоком, фонтанувала враженнями. Найбільше з них — тут повно хлопців, сільських і тих, що десь вчаться і тепер, як вони, на канікулах. Не просто хлопців, а різних і гарних. Тут, уяви собі, тричі на тиждень — в суботу, неділю і (увага!) середу — танці. У клубі, а опісля клубних для бажаючих — за селом на березі річки. До упаду… До ранку!
— Я вертаюся з клубу, бо бабуся, буває, не спить, а тоді тихенько вилажу крізь вікно назад, — сміялась Людка.
Тут, як і скрізь, звісно, є комсомольський патруль. Вони виловлюють школярів, місцевих старшоклашок, котрі приходять на танці. Але не чужих. До неї пробували присікатися — чи не школярка, бува, так вона відбрила, що перший курс технікуму закінчила. І відчепилися. Мамка з батечком до родичів поїхали, а там гуртом хочуть десь в Карпати пхатися, ну, вона відмовилася, сказала, що подругу чекатиме, тепер у них цілий тиждень краси й волі. Три вечірні сеанси танців, а може, й чотири, а як повезе — то й п’ять, бо батьки з родичами вкупі ще збиралися до Ужгорода заглянути, бач, почули, там є який винний підвал, де смачне й дешеве вино на розлив продають — бери хоч бочку. І можна за безплатно пробувати. Не шмурдяк ягідний, а справжнє виноградне вино!
Віта слухала й не слухала. У ній жило тремтіння всього тіла й душі. Яке мовби час від часу народжувалося десь аж на кінчиках пальців ніг. Її забирав у полон вихор, який жив і серед вітру, й серед тиші. Він ріс, наростав, і сили спинити його не стачило. Вихор ніс у собі дорогу до далекого приуральського міста, дерева обіч залізниці, будинки, самотні постаті, котрі проводжали потяг тужливими поглядами, мовби просилися взяти з собою. На обрії виростали й зникали гори, обтягнуті голубуватою, з вороним відтінком димкою. Щось виглядало з тієї далини, сміялося, а може, й плакало.
