Країна гіркої ніжності - Володимир Лис
— Я з дєцтва бачила, в кого до чого руки тягнуться, — казала Софія. — Як до техніки — то до техніки, як до землі — то до землі. Колюня, бачила, шофьор — то шофьор буде, а Вітька грамотним хлопчиськом ріс — то йому в начальство дорога. А ни до чого ни тягнишся, кебети ни показуєш, то мама тобі оприділить — шити ци на базарі торгувати. Так і виходило по-мему. І слава богу, щасливі живуть, нихто ни скаржиця. Ні на роботу, ні на жінок альбо чоловіків, котрих я їм вибрала. Бо в мене понєтіє і нюх добрий. На життє й на людей. Як не крути, а правда з мего боку зі свічкою стоїть.
Та як призналася Софія, в її стрункій, логічній, досконалій життєвій системі таки була одна тріщина. Та тріщина найдужче їй муляла й боліла. І що далі, то дужче, не могла перестати. Хоча, як Софія казала, давно викинула «тую проблєміцу» з голови і серця. Як не дивно, «проблєміца», «окаянниця» також мала ім’я Софія.
— І то ж тре було, щоби мему лисому дурневі вперлося до голови: давай назвемо дочку на твою честь, — сокотіла Софія. — Ну, правда, тоді він ще не зувсім лисим був, як типерка, тико залисини з двох боків світилися, як, бува, смужечки блимають з-під фіранки. Ну, й ото вперся — третю дочку на твою, себто мою, честь. Бо вже їдну Марусею нарекли на честь меї мами, гинчу, тоїсть другу, на честь тітки Галі, котра нам цілого бухвета на весіллє подарувала, а типерка й до мене очередь дойшла. Ну, я ж тико для виду трохи покомизилася, нібито суперечила, мо’, яке друге ім’я, хоріше, тре вибрати. Самій же, чого там, приятно. Ну й назвали! Ну й Софія вийшла тарабарська, хай Господь простить. Тико ім’ячко спаскудила.
«Софія тарабарська», як виявилося, першою пішла проти волі матері, вибрала і професію, і долю всупереч. Замість поступити в торговий технікум чи хоча б у педучилище (бо таки вчилася, чого там, низгірше, казала Софія), вона вирішила стати актрисою, «артісткою» (Софія з притиском) і крадькома від матері поступила в «якусь там школу» при тіятрі у Львові.
— Та хіба я така звєрка, — каже Софія. — Я ж би й ни проти вже, ну, рішила артісткою стати, то хай і артісткою, ну я нібито так, для виду, сказала — щоб ноги твеї в нашім домі ни було. А самій же серце болить. То хай би й артістка вже, воне ж таки гроші ни злецькі зароблєють, я чула, особіно як у кіно придставляють. А то ж вийшло — і сміх, і гріх, і кукуріку.
І Софія таки розповіла, спершу перебивши болючу розповідь про доньку якоюсь сільською історією, як таки зібралася й поїхала в те місто, де неслухняна дочка в театрі працює. Як, стидаючись, «купила білета в самий останній ряд, щоби дочка ни побачила». На виставу, де, як дізналася, грає дочка. Як вдивлялася на сцену, коли то неї побачить. І як була вражена й розчарована. Бо дочка тільки два рази за всю виставу на сцені з’являлася. Раз сказала: «Пан Петро Адамович приїхали. То обід подавати чи ще зачекати?» А другий, як там якась пані на неї сварилася, за любов до пана дорікала, то так сумирно: «Не гнівайтеся, я нашого пана, як батька, тільки люблю». Ото й усе. Софія призналася: після вистави, як виходила з театру, то здавалося, що всі знають, що то вона мати тої нездалої артистки. Ну, правда, в перерві побачила доччину фотку там, на стіні, за залою, де люди гуляють. Дивилася довго. І в якоїсь дівчини таки спитала, чи то хороша артістка — Софія Кравець. А та з смішком: «Дуже хороша, вона в дитячій виставі гарно поросятко грає».
Софія:
— Боженьку милий — поросєтко! Як теє собі придставлю — зимно робиться. Перед усіма людьми. Поросєтко! Ото тре було вчитися, щоб поросєтком ставати?
Вона таки тоді знайшла театральний гуртожиток, де жила дочка. Умовляла, пересиливши себе, вернутися додому. Софія-молодша сказала, що щаслива грати навіть поросятко. Що це її життя. Тільки її, яке вона вимріяла і вибрала.
То було шість років тому. Тепер дочка живе в тому ж гуртожитку, куди вернулася після невдалого заміжжя. І грає маленькі ролі, животіє на крихітну зарплату. Як те поросєтко, якому, може, й дадуть їсти, а можуть і забути.
— Господи Боже мій! — Софія сплеснула руками, а потім їх заломила. — У трийцять, щитайте, три роки микає у тому гуртожитку. Ні кола, ні двора. Ні дитинки, ні хатинки. Як же серце не розриватиметься? Чєсом, як проснуся, думаю: хай би ліпше неї у мене ни було. Хай би то сон був, що в мене штири дочки. Хватило б і трьох, прости мені, Боже. Ну, син найменший, Тарасик, розвівся з жінкою, так уже другу має. Та там діло житейське. А тутика… Позор в родині. На цільну родину й сило. Никому й ни кажу, яка то в мене артістка.
Віталія не знала, що відповісти. Переконувати, що доля Софії-молодшої — то її доля? Була чомусь певна, що мати те й сама розуміє. Раптом вона відчула: дуже хочеться Софії побачити дочку тут, в палаті.
Обережно спитала, чи знає, який у доньки телефон.
— Общежітський є, тілько я забула. А нащо то? Ни хочу я неї бачити. І на похорон хай ни приїздить. Скибка одламана та й на землю впала.
— Скибку можна й підняти, — сказала Віталія.
— Підняту скибку до рота ни беруть.
«Я теж відламана скибка, — подумала Віталія. — Була. Довго була. А тепер? Одламана від життя? Скоро відламаюся».
Уперше її оповив такий щемкий жаль, що хотілося плакати.
Кілька тижнів тому — неповний місяць — вона дізналася про страшний діагноз. Досі нічого не боліло. Трохи поколювало збоку, десь під серцем. Вважала — може, щось у бронхах, перевіриться, ще перевіриться, може, віддає серцевий м’яз.
…Трохи боялася. Так, боялася. Заспокоювала себе і боялася перевіряти, тепер у цьому можна признатися. Гладила те звірятко страху, запевняла, переконувала себе: нічого серйозного, роби свою справу, страхопудко, твоє діло — інших лікувати.
Нарешті відважилася. Так, для формальності перевіриться. У своїй же лікарні. Вона була надто досвідченою й розумною медсестрою, фактично лікарем
