Поєдинок у Чорному лісі - Степан Дмитрович Ревякін

— Треба й самого Хмару перевірити, — загули бандити. — Він теж з таких… Сам навтьоки, а нас — на згин… Ходімо до нього!

Жигайло сидів на пеньку, важко похиливши голову. В душу закрався сумнів. Чи варто піддаватись бунтівливій юрмі? Може, похід до Хмари — то смерть усім? Хтозна, що чекає їх попереду. А може, сьогодні — початок нової, зовсім не такої, як колись, борні? З ким? За що? За які ідеї?..

Павло встав з пенька й спокійно, але голосно сказав:

— На Хмару треба напасти зненацька, якщо не хочемо слідом за Яремою в царство небесне. З табору ніхто не чкурнув?

— Ніхто! — певно відповіли дозорці.

— Тоді на лошаків і за мною!

Ніхто не помітив, як Іван Чернуха, що був зв'язковим між бандами Жовтобрюхи та Яреми, спершу відстав у густій хащавині, а вже потім через перевали, навпрошки помчав до Хмари, аби попередити його про небезпеку.

Віз, на якому з сіна виглядали глиняні макітри, горшки, миски, глечики, баньки та всяка гончарна всячина, тихо поскрипував, розбиваючи колесами грузький пісок. Погонич, зігрітий ранішнім сонцем, дрімав і лише зрідка вйокав на гнідих пристаркуватих коней, що знехотя переставляли ноги. Ззаду на возі, спустивши аж до землі порепані ноги, сидів у благенькому піджачку зарослий чоловік, якому можна було дати п'ятдесят, а то й всі шістдесят років, і посвистував. То був Митрофан Дикий. Підлікувавшись, але ще з ціпком у руках, він їхав до лісу — віз на прийом до Хмари Сокруту, який сидів поруч. Коли в'їхали до лісу, Митрофан спинив коней, зав'язав Тарасові очі.

— Нащо? — обурився Тарас.

— Так треба, — спокійно пояснив Митрофан. — Порядок такий…

Тарас зрозумів: Дикий не мав права показувати дорогу до головного схрону людині, яку ще не благословив сам Хмара.

Їхали, здалося Тарасу, довго і плутаними дорогами. Нарешті віз зупинився і Митрофан зняв з Тарасових очей чорну хустину.

— Слава богу! — полегшено зітхнув Тарас. — Так і осліпнути можна.

— Пішли, — наказав Дикий.

Зайшовши до схрону, Тарас з неприхованою цікавістю озирнувся навколо. Це була простора, хоч гарцюй на вороних, кімната, в якій стояло два тесаних столи й з десяток табуреток. Ліворуч і праворуч на лавках сиділо двоє здорованів. Вони схопились, ледь з'явився Дикий.

— Про ваш приїзд вже знають. Чекайте, покличуть!

Та за мить відчинилися потаємні двері, які разом з протилежною стіною складали одне ціле і тому їх зразу не примітив Тарас, і червонощокий чоловік сказав:

— Можете пройти!

Тарас гадав, що лише стане за поріг, одразу й побачить таємничого Хмару. Та ба! Довелося ще двічі спускатися вниз і двічі проходити просторі кімнати з охоронниками, аж поки якийсь опасистий чоловік їм вказав:

— Сюди.

Увійшли до світлиці, осяяної електрикою, що вкрай здивувало Тараса. Відкіля тут, у глибокому бункері, електричний струм? Адже ліс, без сумніву, далеко від села, а цей схрон — в диявольських нетрях. Та згодом Сокрута вловив ледь чутне гуркотіння двигуна, який, мабуть, стояв в одній з численних кімнат бункера.

Тарас аж прикипів поглядом до господаря схрону. Хмара теж, вийшовши з-за широкого різьбленого столу, свердлив своїми яструбиними очима прибульця.

— Слава Україні! — хрипко гукнув Митрофан.

— Героям слава! — відгукнувся Хмара.

Помовчавши, він підійшов впритул до Сокрути, озираючи його з голови до ніг.

— То це і є той Симон Колиба, що вкоротив віка Томасю? — суворо глянув на Митрофана Хмара.

— Він, друже провідниче!

— Навіщо сюди привів? Чого самі не покарали?

— Він врятував моє життя. Та й Жовтобрюх прос…

— Знаю! — перебив його ватаг. — Ви оба мов блекоти наїлись: наших б'ють, а ви убивць під своє крильце… Що скажуть інші, як дізнаються?

— Друже провідниче, всі жовтобрюхівці за Симона. Він потрібний нам… Свою відданість вже довів і не раз.

Хмара нервово заходив по світлиці, заклавши руки за спину. Тарас стежив за ним, обмірковуючи становище, в яке потрапив. Він знав Хмару зі слів Максименка, з оперативних донесень. Деспот, кат, що не спиняється в своїй жорстокості. На його чорній совісті сотні закатованих людей. Але він все ж прислухався до свавільних рішень і Жовтобрюха і Дикого, за якими стоїть не один десяток добре озброєних лісовиків. Тож Сокрута не боявся підступного Хмару, був упевнений — бандит нічого лихого йому не заподіє. Але, на всякий випадок, Тарас тримався насторожено. Хмара, поскрипуючи новими рудими чобітьми, нервово ходив кімнатою і вивчаюче раз по раз зиркав на Тараса. Нараз широко відчинилися двері й вбіг захеканий хлопець.

— Що трапилося, Чернуха? — сполохано глянув на нього Хмара.

— Біда, друже провідниче! Біда!