Поєдинок у Чорному лісі - Степан Дмитрович Ревякін

З будинку відповіли автоматними чергами. «Нарешті, схаменулися», — зрадів цим пострілам Тарас. Стріляли, хоч і навмання, але влучно. Між бандитами зчинилася паніка. Операція провалилась. Ті, що вціліли, кинулися втікати.

Останнім біг від будинку Дикий. Тарас поцілився йому в ноги і вистрілив. Главар банди впав, як підкошений. До нього підповз Сокрута і, пересвідчившись в тому, що він живий, взяв його під руки й потягнув у кущі. «Добити б оце тебе, звірюку, але ти ще знадобишся», — подумав про Дикого Тарас, поспішаючи з ним за село, до лісу.

У густому сосняку він поклав Дикого на землю, перебинтував йому своєю сорочкою ногу.

— Втекли, всі порозбігались, як пацюки, — кволим голосом озвався Дикий. — Один ти… Один. Вік не забуду цієї виручки…

Тарас мовчав. Трохи відпочивши, він знову разом з Митрофаном почвалав манівцями у напрямку Вілії. Натрапили на копицю сіна, і Дикий, мов заворожений, потягнувся до неї.

— Ти що?! — гримнув на нього Тарас. — До світла нам треба дістатися додому. Вранці може бути погоня.

— Не можу, Симоне. Повір, сили немає.

Мокрий і замучений, Дикий справді мав немічний, жалюгідний вигляд.

— Може, ти залишиш мене тут, у копиці, а сам… — Митрофанів голос тремтів.

— Залишити? Ні, я не з тих… Ніколи!.. — Тарас підхопив Дикого собі на спину і важко пішов якимись городами, долинами…

Вдосвіта дісталися хати церковного старости. Тарас не встиг торкнутися клямки хвіртки, як у дворі з'явився хазяїн.

— Вас хтось бачив? — занепокоївся він.

— Ні, — відповів Тарас.

— Тоді гайда звідси у церкву. Дома йому робити нічого з перебитою лапою.

У церкву зайшли через причілкові двері, що були приховані від чужого ока високими кущами бузку. Спинилися біля вівтаря. Тетеря підійшов до святого Миколи, який, здавалося, Сокруті, з-під лоба сердито дивився на прибулих, і щось натиснув. Образ повільно відхилився, і Тарас побачив чорний отвір схрону.

— Поможи йому спуститися, — наказав Тетеря Тарасу. — Візьми свічку, бо там, як в могилі.

Церковний схрон був, на диво, просторий. Стелю підпирали дві колони. В кутку стояв різьблений столик, а біля нього — металеве ліжко з нікельованими спинками. Повітря, на здивування Тараса, було свіже, відкілясь навіть линув запах фіалки, що росла на церковному дворі.

— Біжи до Гелени й скажи, нехай приготує бинти, спирт, — звернувся Василь до Сокрути.

— А як йти?

— Тим же шляхом, що й сюди.

Тарас радо вискочив з церкви. Відчув, що Жовтобрюх почав йому довіряти. Цікаво, що йому скаже Дикий? Чи не виникла у нього якась підозра? Тоді…

— Ні, Василю, в Колибі я не сумніваюся, — залишившись з Тетерею, сказав Митрофан. — Якби не він, мені була б домовина. А сила яка у нього! Просто ведмідь…

Тетеря улесливо, мов його душу хтось помастив медом, засміявся. Йому було приємно це чути від одного з близьких дружків Хмари, керівника великої бандитської зграї, що наводила жах на жителів кількох областей Західної України. Без підтримки і рекомендації Дикого Тетеря не зміг би ввести Колибу в коло Хмариних спільників. А Тетері вкрай бракувало сміливого, мужнього, ладного на самопожертвування дружка. Таким бачив він Симона. «З його допомогою я маю керувати не тільки своїми, а й Хмариними шибайголовами. Ой, чує моє серце, ой, бачать мої очі…» — планував у думці староста. Він хитрував, снував тенета, щоб підкорити собі, може, й самого Хмару.

З короткою сивою борідкою дід, вйокнувши на буланих конят, бадьоро гукнув до жінок, що сиділи на возі:

— Ану, бабоньки, веселенької!

І одразу ж легко злетіла пісня:

Підтягнув дід:

Мовчала тільки дівчина з рудими косами, що підсіла на хуру у Вілянському лісі. Вона всю дорогу тільки те й робила, що теребила в руках стебла зеленої конюшини, обривала з неї листочки і пускала на вітер.

— А що, дівчино, гадаєш? — запитав дід, усміхнувшись.

— Гадаю.

— Він тебе кохає, повір мені. Всі руді щасливі, запам'ятай.

— Дякую. Я це сама знаю.