Кола на воді - Олена Печорна
Анатолій здивовано завмер, вдивляючись у обличчя старого, і не йняв віри.
– То ви моряк?
Той посміхнувся:
– А що, не схожий? Та то, синку, давно було, в іншому житті. Та і рейс виявився для нас останнім.
– Як?
– А ось так. Усе спочатку добре складалося. Графік навіть випереджали, погода сприяла, океан – сон дитини. Пам’ятаю, як усі очі продивився, так кортіло оту землю першим побачити. Розумів, що далеко, а все визирав і… побачив. Сутеніло вже. Сонце на дно пішло. Красиво – слів не підібрати. Ніде так сонце більше не сідає і не народжується, як в океані, напевно, тому, що такого простору більше ніде і нема. А потім, потім ніч перші зірки у воду жбурнула. Тихо. І раптом… чую – іржання, та сумне, довге – як плач. Я аж дихати забув, вслухаюся й думаю, що все, пора відпочивати, а то чується таке. Ну де у відкритому океані коні? Навіть вуха прочистив, а іржання знову накрило. І оце, як ти говориш, тривожне, таємне, немов попереджає про щось. Я озираюсь довкола, а вода – тиха-тиха, нічна, коли у ній раптом чітко окреслений контур коня з’являється, красивого такого, білосніжного. Біжить у воді, як по полю заколисаному, гриву вітер чеше, і очі, горять очі – серце океанське.
– Бр-р-р. Моторошно аж. Це ви, Степане Олексійовичу, мабуть, задрімали, от і привиділося.
Старенький зітхнув тихо.
– Еге ж, я вже, було, й сам так подумав. Перевтомився. Чого не буває. І спати пішов, приголомшений. Довго заснути не міг, тишу й океан слухав, а коли заснув, кінь уві сні прийшов, той самий. Дивиться так сумовито, неначе душу виймає з тебе. Чи питає про щось? Чи попереджає? Вранці я промовчав, нікому нічого не сказав. Думаю, піднімуть на сміх молодого-зеленого, або більше – іншого разу в команду й не приймуть. Нащо такі чудні здалися?
– Ну, а далі?
Старенький зморщився, як зимове яблуко.
– А нічого. Біля самих берегів судно потрапило у шторм, я такого страхіття більше на віку жодного разу не бачив. Затонули ми, із вантажем, з командою на дно пішли блискавично. Ніхто і зойкнути не встиг, не те що «Отче наш» прочитати. З екіпажу потім тіла восьми віднайшли, решту… океан забрав… назавжди.
– Як, усі загинули?
– Усі. Ех. Хороші люди були. Океан любили. Видно, і він їх. Я тоді, синку, вже ворота небесні бачив. Небо під водою. Коли чую – іржання, а потім грива кінська поруч – довга-довга, густа, шовковиста. Ухопився за неї, а далі… отямився на березі. Потім казали, у сорочці народився, та, видно, і не в одній. Я про коня мовчав, а таки одному старому діду не втримався і зізнався. То знаєш, що сказав той старий?
– Що?
– Привида я бачив.
– Як?
– А ось так. Привида. В океані навіть широти є, кінськими звуться. Там моряки не раз привиди коней зустрічали.
– Яких коней? В океані?
– Отож. Це коли у Новий Світ з Європи завозили їх, в океані кораблі часто потрапляли у штиль, вітру не було днями, а водні припаси закінчувались, люди божеволіли, не те що коні. Рвалися тварини до води. Деякі помирали. А від баласту звільнятися було потрібно, от і викидали їх, бідолашних, у відкритий океан, і мертвих, і живих, деякі самі кидалися. Кажуть, що живі довго за кораблем плили, голови тільки з-під води стирчали, а ще іржали сумовито, як ото мій привид… Кликали, значить, а потім, потім під воду йшли, аби блукати океанськими хвилями вічно.
Анатолій приголомшено сидів мовчки і чомусь навіть дихати боявся. Перед очима, як жива, увесь час стояла картинка: білий кінь біжить нічним океаном, зоряний вітер у гриві, а в очах – туга. Туга за травами високими, землею, що під копитами, дощем срібним – за життям туга.
– Бачу, увігнав тебе, синку, у задуму. Якби хто так розповів, я б, певно, не повірив, от і ти думай, що казочку старий дід вигадав. Не йми віри.
Чоловік пірнув у очі старенького: океан, а не очі.
– То кінь отой попереджав про загибель?
– Хтозна. Це вже – як кому. А може, привидівся?
Спека пробігла травами й затихла десь біля скроні землі – чи пульсує? Анатолій підвівся.
– Дякую. Відволікли. Талант у вас, Степане Олексійовичу.
Дідусь вдячно сховав посмішку за сиві вуса.
– Еге ж, еге ж. Це ще хто кого розрадив, синку, хто кого…
Над озером сьогодні літали метелики. Білі-білі. А може, то сновидіння води? У Анатолія знову виникло відчуття, що його сканують – до найменших порухів думки. Озеро вкотре відчуло, що на серці. Сни. Йому чомусь до болю в скронях хотілося, аби в цьому місці вони були лише такі, білі-білі, а воно, бач, ні, сновидіння тут іншого кольору – відтепер. Чоловік озирнувся довкола: не буде тут так, як колись, хоча… Хоча він мало пам’ятав це озеро до того, як воно проковтнуло його спокій. Був кілька разів, і то завжди з Оксанкою. Їй подобалися ось такі місця – відсторонені від решти світу. Смішна, останнього разу вона зробила носиком їжачка і сказала, що біля озера тихо, неначе заснув хтось, і його бояться розбудити.
Анатолій зіщулився і нахилився ближче до води. Це ж треба, картинка промайнула так яскраво, неначе все відбулося щойно, а не в минулому. Ось донечка морщить носика і легким рухом відкидає з обличчя пасмо волосся. На ній яскрава сукня – у дрібнесеньку квітку, здається, якщо торкнешся, то квіти запахнуть чимось таким знайомим, солодкувато-мускатним і… рідним. Анатолій здригнувся. Це ж треба, він навіть запах її відчуває. І хто ж так майстерно відмотує плівку життя назад? Час розчиняється, а минуле перетікає в теперішнє… Перетікає…
Чоловік зачерпнув води у долоні. А якщо вона? Упіймала хвилини минулого і сховала в собі – глибоко, нижче дна, аби потім ось так ненароком повернути їх пам’яті? І все, все, що колись бачило озеро, є у ньому? Це ж треба. Усе місто шукає Звіра, безуспішно намагаючись вирахувати з тисяч інших
