Сестра Керри - Теодор Драйзер
На другий день він пішов провідати Керрі, і вона прийняла його в своїй кімнаті. Він був усе такий самий веселий і життєрадісний.
— Ну, — мовив він, — чого це ви зажурились? Ходімо поснідаємо. Вам же треба сьогодні купити дещо з одягу.
Керрі глянула на нього, і в її великих очах відбилися всі її сумніви.
— Мені б хотілося знайти якусь роботу, — сказала вона.
— Та знайдете, напевне, — відповів Друе. — Навіщо так турбуватися про це зараз? Спочатку влаштуйтесь як слід, огляньте місто. Я вас не скривджу.
— Я знаю, що не скривдите, — не зовсім щиро запевнила вона.
— Ви в нових черевиках? Ану, дайте глянути. Чудово, чорт забирай! Одягніть-но жакетку.
Керрі покірно одяглась.
— Справді, сидить, як улита, га? — зауважив він і доторнувся до її талії, потім відступив на кілька кроків і оглянув її ще раз із щирим захопленням. — Що вам іще потрібно, то це нова спідниця. А зараз ходім снідати!
Керрі надягла капелюшок.
— А рукавички? — нагадав він.
— Ось тут, — відповіла вона, виймаючи їх з шухляди комода.
— Ну, тепер ходімо, — сказав він.
Так розвіялися лихі передчуття перших годин.
І це повторювалося раз у раз. Друе не залишав її надовго саму. Іноді вона ходила на прогулянки без нього, але звичайно вони разом блукали по місту. Він купив їй у «Карсона і Пайрі» гарну спідницю й блузку. На його гроші вона ще накупила усякого дріб’язку, і, кінець кінцем, перед Друе ніби з’явилася зовсім інша дівчина. Дзеркало допомогло їй переконатися в тому, що вона давно підозрювала в собі. Вона гарненька, авжеж, безперечно! Як личить їй оцей капелюшок. А очі — хто скаже, що в неї не чарівні очі? Прикусивши коралову губу, вона дивилася на себе — і вперше в житті відчувала солодке тремтіння від усвідомлення своєї сили. А Друе був такий добрий до неї!
Одного вечора вони побували в театрі, де дивилися «Мікадо» — найпопулярнішу в той час оперету. Вони вирішили спочатку зайти до ресторану «Віндзор» на Дірборн-стріт, досить далеко від будинку, де тепер мешкала Керрі. Віяв холодний вітер; з вікна своєї кімнати Керрі бачила небо на
заході, де ще тануло рожеве світло, поступаючись сталевій синяві вгорі, звідки спускалася темрява. Рожева хмаринка, довгаста й топка, ніби острів у далекому морі, нерухомо повисла над обрієм. Дерева по той бік вулиці хитали мертвими вітами, нагадуючи Керрі знайому картину, що її вона не раз бачила грудневими вечорами з вікна рідного дому.
Вона завмерла і раптом заломила рученята.
— Що з вами? — спитав Друе.
— Ах, я сама не знаю, — відповіла вона, і в неї затремтіли губи.
Він відчув її настрій і, обнявши за плечі, поплескав її підбадьорливо по руці.
— Годі,— промовив він ніжно, — все буде добре.
Вона відвернулася, щоб одягти жакет.
— Сьогодні вам, мабуть, і боа треба взяти.
Вони пішли по Вобеш-авеню до Адамс-стріт, потім звернули на захід. Із вітрин магазинів уже лилися потоки золотистого світла. Дугові ліхтарі шипіли над головою, а ще вище угорі світилися вікна височенних будинків контор. Пронизливий холодний вітер налітав різкими поривами. Навкруги вирував натовп, — це були люди, що закінчили о шостій годині роботу і тепер, штовхаючись, поспішали додому. Коміри благеньких пальт були підняті до самих вух, капелюхи низько насунуті на лоба. Молоденькі робітниці, сміючись і весело щебечучи, пробігали то парами, то по чотири. Усе навкруги жило повнокровним життям.
Раптом Керрі зустрілася з поглядом знайомих очей. Вони належали одній з бідно вдягнених дівчат, що купкою йшли мимо. Від їхніх зношених, незграбних суконь, стареньких жакетів і всього їхнього вигляду віяло злиднями.
Керрі впізнала ті очі й дівчину. Це була одна з робітниць, що працювали на взуттєвій фабриці. Дівчина глянула на неї не зовсім упевнено, потім озирнулася й подивилась їй услід. У Керрі було таке почуття, ніби між ними прокотилася велетенська хвиля. Вона ніби знову опинилась в своїй убогій суконьці біля машини — і здригнулася всім тілом. Друе нічого не помітив, поки Керрі не наскочила на якогось перехожого.
— Ви що, задумалися? — спитав він.
Після обіду вони пішли в театр. Вистава надзвичайно сподобалась Керрі. Багаті барви, майстерна гра артистів заполонили її. Збуджена уява перенесла її в далекі краї, в товариство вельможних і могутніх людей. А після спектаклю її зачарували екіпажі і натовп елегантних дам.
— Заждіть хвилинку, давайте подивимось, — сказав Друе, затримуючись з нею в розкішному вестибюлі, де дами й чоловіки пливли веселою юрбою; шелестіли спідниці, кивали прикриті мереживом голівки, білі зубки блищали з напіввідкритих уст.
— Шістдесят сім! — загукав швейцар, називаючи номер екіпажа, і його голос пролунав на диво дзвінко й милозвучно. — Шістдесят сім!
— Як гарно, — промовила Керрі.
— Чудово! — погодився Друе.
Цей парад уборів і веселощів справляв на нього не менше враження, ніж на Керрі. Він ніжно стиснув їй руку. Коли вони виходили, вона подивилася на нього, усміхаючись: її рівні зубки блищали, а очі сяяли. Він прошепотів, нахилившись до неї:
— Ви чарівні!
В цю мить просто перед ними швейцар навстіж розчинив дверцята екіпажа і допомагав двом дамам сісти.
— Лишайтесь зі мною, і у вас теж буде екіпаж! — промовив Друе, сміючись.
Керрі ледве слухала — голова в неї йшла обертом у цьому вирі життя.
Вони пішли до ресторану перекусити після театру. У Керрі промайнула думка про те, що час уже пізній, але життя її не було тепер підпорядковане домашнім звичаям. Якби в неї вже встигли виробитися сталі звички, вони, безперечно, проявилися б у цю мить. Дивна річ — звички! Людина нерелігійна встає зарання з ліжка, щоб проказати молитви, не з справжньої побожності, а лише за звичкою. Не зробивши чогось узвичаєного, жертва звички почуває, ніби щось її муляє, щось точить їй мозок. Насправді це почуття походить від того, що людина зійшла з уторованої стежки, а їй здається, що це — докір сумління, що це тихий внутрішній голос, який кличе на праведний шлях. Якщо відхилення надто велике, потяг звички буває такий сильний, що
