Сестра Керри - Теодор Драйзер

І от ми стоїмо збентежені перед цією старою, як світ, проблемою і намагаємося щиро й серйозно встановити справедливі закони моралі і дати непомильну відповідь на питання, що добре, а що погано.

З погляду деяких верств суспільства, Керрі непогано влаштувалась; з погляду тих, хто помирав з голоду, хто не мав де сховатися від холодного вітру і дощу, вона знайшла собі тиху пристань. Друе найняв три мебльовані кімнати на Огден-сквері, на Західній стороні, якраз напроти Юніон-парку. Уже тоді це був найчарівніший куточок Чікаго, з чудовим повітрям і зеленим килимом газонів. З помешкання розгортався чудовий вигляд на площу. Вікна вітальні виходили в парк, на лужок, в той час пожовклий і сухий, посеред якого поблискувало маленьке озерце. Над голими вітами дерев, що хиталися од зимового вітру, височів шпиль конгрегаціональної церкви, а вдалині видніли дзвіниці ще кількох церков.

Кімнати були обставлені з комфортом. Підлогу вітальні вкривав дорогий брюссельський килим темно-червоних і лимонних відтінків, на якому були виткані жардиньєрки з пишними, небувалими квітами. Простінок між вікнами займало велике трюмо. В одному кутку стояла широка, м’яка канапа, оббита зеленим плюшем, навколо — кілька крісел-гойдалок. Додайте до цього кілька картин, килимків, статуеток, і перед вами вся обстава цієї кімнати.

У спальні стояла скриня, яку Друе купив для Керрі, а в одежній шафі, вмурованій у стіну, висіло чимало гарного убрання, — стільки в Керрі не було ніколи в житті,— і все дуже їй до лиця. Третя кімната могла правити за кухню; Друе сказав поставити там невеличку газову плиту, щоб можна було готувати його улюблені легкі закуски — устриці, грінки з сиром тощо. Не бракувало й ванної. Квартира була затишна, з газовим освітленням, з калориферним опаленням і з невеличким каміном, викладеним азбестом, — дуже приємним удосконаленням, що тоді тільки починало входити в ужиток. Завдяки дбайливості Керрі і властивій їй любові до порядку, яка тут ще більше розвинулась, це кубелечко було дуже затишне й гарненьке.

Керрі жила в цих чепурних кімнатках, не знаючи турбот, які раніше так гнітили її, але зате спізнавши турботи, пов’язані з мораллю. І взагалі всі умови її життя так змінилися, що на її місці ніби була зовсім нова істота. Глянувши у дзеркало, вона бачила нову Керрі, значно вродливішу, ніж перше; заглянувши в свою душу, що була теж дзеркалом, створеним із поглядів, її власних і чужих, вона також бачила нову Керрі, гіршу, ніж перше. І вона вагалася поміж цими двома образами, не знаючи, який із них правдивий.

— Ти справжня красуня! — не раз вигукував Друе.

Вона дивилась на нього, і в її широко розплющених очах світилося задоволення.

— Та ти, мабуть, і сама це добре знаєш? — додавав він.

— Ах, я нічого не знаю, — відповідала вона, радіючи, що він про неї такої думки, боялась повірити, але все ж вірила і з утіхою слухала його компліменти.

Та її власне сумління не нашіптувало їй солодких слів, як Друе, воно говорило їй зовсім інше, — і вона сперечалась, захищалась, благала. Та, зрештою, це не був непохибний і мудрий порадник. Це було сумління звичайної людини, що досить невиразно відбивало минуле Керрі, її звички й усталені погляди. Коли вірити йому, людський поговір — це глас божий.

«Ех ти, невдахо!» — говорив цей голос.

«Чому?» — питала вона.

«Подивись на людей навкруги, — нашіптував цей голос у відповідь. — Подивись на порядних людей. З яким обуренням вони відмовилися б зробити те, на що ти згодилась! Подивись на чесних дівчат; вони б відсахнулися від тебе, дізнавшись про твою слабість! Ти ж навіть не опиралася й одразу скорилась».

В ті години, коли Керрі лишалася дома сама і, сидячи біля вікна, дивилась на парк, цей голос звучав особливо виразно. Це траплялося зрідка, тоді, коли ніщо інше не займало її, коли приємний бік її життя виступав не так помітно і коли Друе не було біля неї. Спочатку голос цей звучав дуже виразно, хоч і не цілком переконливо. У неї завжди була готова відповідь: близька зима, її самотність, її мрії, завивання вітру, що лякали її. За неї відповідав голос злиднів.

Коли минають ясні літні дні, місто загортається в темний сірий плащ, з яким не розлучається всю довгу зиму. Його незчисленні будинки здаються сірими, небо й вулиці якимись непривітними, а голі дерева, курява та клапті паперу, що їх жене вітер, роблять картину іще похмурішою. Холодні подуви вітру, що шугає вузькими довгими вулицями, навівають сумні думки. Це відчувають не тільки поети й художники, що мають надзвичайно чутливу натуру, але й усі інші люди і навіть собаки. Звичайні люди відчувають усе так само гостро, як і поети, хоч і не вміють так добре висловлювати своїх почуттів. Горобець, що настовбурчився на електричному проводі, кіт, що принишк у підворітті, возовий кінь, що тягне важкий вантаж, — усі вони відчувають пронизливий, лютий подих зими. Зима завдає удару всьому — живому й неживому. І якби не штучні вогні видовищ і розваг, якби не гонитва за наживою, якби торговці не виставляли у вітринах та на прилавках розкішних товарів, якби наші вулиці не прикрашала барвиста реклама і ними не поспішали юрми перехожих, ми б одразу відчули, як крижана рука зими стискає нам серце, які гнітючі ці дні, коли сонце дає нам мало світла й тепла. Ми й не уявляємо собі, наскільки залежимо від цього всього. По суті, ми — ті ж самі комахи, породжені теплом і нездатні існувати без нього.

В такі тоскні сірі дні таємничий голос знову звучав у душі Керрі, але дедалі тихше й тихше.

Думки Керрі не були зайняті лише цими переживаннями, вона не належала до людей похмурих, а її розумові бракувало тієї допитливості, яка допомагає пізнавати істину. Не знаходячи виходу з лабіринту заплутаних думок, вона зовсім їх відкидала.

Друе поводився бездоганно для людини його типу. Він був щедрий на гроші, всіляко розважав Керрі, а коли їхав кудись у справах, брав її з собою. Іноді вона лишалася сама на два-три дні, якщо він їхав кудись недалеко, але загалом він бував з нею дуже багато часу.

— Знаєш, Керрі,— сказав він якось уранці, незабаром після того, як вони оселилися на Огден-сквері,— я запросив одного приятеля, Герствуда, провести з нами вечір.

— А хто він такий? — стурбовано спитала Керрі.

— О, це чудова людина. Він служить управителем у Фіцджералда і Моя.

— А що це таке?

— Це розкішний бар — найкращий у місті.

Керрі була