Чаполоч - Ігор Астапенко

То все так просто?

Да. Все дуже просто. Ми хтіли — ми зробили. Перед чоловіком мене совість не гризе. Він — алкаш. Уже й душу пропив.

Чого, Ви думаєте, Горко захотів з Вами сексу?

Бо він мужик. Всі мужики хочуть. Ви не хочте?

Ви помічали за ним агресію?

Я ж кажу: почті нічьо не помню.

Це був єдиний раз?

Да.

Хіба? А як же той другий раз? Прощальний?

І цé старий розказав? Звідки він знає? Я не розказувала.

Він не розказував. Я просто припустив, що так могло бути.

Взяли на понт тоість?

Хай буде так. Розкажете?

Будете сто грам?

А що у Вас?

Чаполоч. Пили таке? Мене Женька навчив робить її. Ну як навчив — рецепт розказав. Вкусна штука. Беріть осьо.

Фух. Щось дуже знайоме. Смачно. Але розкажіть мені про Євгена Горка. Це дуже важливо.

Фух. Ше більш настóялась. Ну я ж сказала: мужик як мужик. Шо тут ше додати?

То у вас було тільки двічі?

Да. Два раза. В Зелений празнік. І ше раз. Коли вже Ларіска стала інвалідкою. Я ше наллю, да?

Можна. Коли це було, якщо бути більш конкретним?

Фух. Года півтора назад. Я посварилась зі своїм, випила, зайшла до Женьки. Вроді як муку взять — у нього вона всігда єсть — він рибу часто готовить. Кажу, мол’, давай прогуляємся, поговорим. Він не протів був. Посиділи десь коло річки, поговорили, випили, а тоді він до мене трохи приставать начав. Було вже темно. То ми пішли в перший же під’їзд і зробили це.

Агресія. Він виявляв агресію?

Ну як агресія. Трохи здушив мене отако. Якшо це агресія, то да.

Ви кричали?

Нє. Це ж був під’їзд. Ми тихо. Давайте, хай бог дає!

У Вас були почуття до нього?

Не було. Це лишнє. Переспать — да. Чуства — нє. Мені вже сорок шість. Уже — ахахах — якось і непрілічно, да? Бери осьо. Бере тебе трохи?

Як Вас краще називати?

Зоя. Можна Зоєчка, я не обіжусь. Можна на «ти».

Зоєчко, сонце, він тебе сильно душив?

Трохи да, але я, чесно сказать, хотіла б ше раз. Йому похєр на мене. Він спить з Мілкою. А мому алкашу тільки водка в голові. Жінці тра’ секс, понімаєш? Бо тоді шо? Недойоб. А я вже вішаюсь. Давай ше?

Давай. Як він ставиться до твого батька?

Отак, давай, за нашу встрєчу. Строгий такий, да? А де форму забув? Форма мене возбуждає — ахахаха!

Ще раз: як він ставиться до твого батька?

То ти такий тіпа холодний, да?

Заспокойся, Зоєчко.

Старий казав, Женька трохи з нього насміхається. Но по-доброму. Шо ше, капітан?

І як він в сексі?

Чесно — обичний. Любить жостко. Він не для любві. Тварина. Зробив дєло — і всьо.

То тобі треба секс чи ніжність?

Смотря шо ти можеш мені дати, капітан. Бери стопку.

Зоєчко, я прийшов поговорити. Він щось розповідав про своє життя до втечі?

Втечі? Куда він втік? Він шо — цей — авантюріст? Візьми мою руку. Осьо так.

Я зараз серйозно. Він утік сюди після того, як скоїв злочин. Він розповідав про своє життя до цього?

Та боже, нічьо він не говорив. Мені на нього пофіг, як і йому на мене, як ти не в’їдеш? Туда-сюда і розбіглись. Ахахахах.

Але ж ви про щось говорили?

Да. Про якийсь брєд. Дерева, водку — випий осьо — він про омелюхи шось розказував вроді, про своїх баб, я не помню вже. Ти обнімеш мене, капітан?

А друзі є в нього тут?

Та не знаю я. Відлюдько він. Не думаю, шо хтось з ним дружить. А мо’, я не знаю. А де ти живеш тут? Нашов яку бабу?

В готелі. А що?

Останешся в мене? Старий оно вже заснув. А ми можем — ну ти поняв.

Я подумаю. А як ви любили це робити?

Як ше можна це робити в тих условіях? Взяв мене ззаду та й всьо. Пий, капітан. Хароша штука — ця чаполоч. Поцьомаєш мене?

Я поїду в готель.

У тебе є баба, капітан?

Це вже не важливо. Треба їхати. Ти красива, але ні.

А якшо я зроблю отак?

Зой! Перестань! Я ж зараз не стримаюсь.

Давай покурим, капітан! У тебе така щєтіна — ммммм — дура я, да?

Не знаю, Зой. Перестань!

А так?

Ти йому так само робила?

Мо’, ми не будем про нього, а? Тобі нравиться?

Дуже. Да. Перестань.

Сиди тако. Мовчи. Зараз я візьму морожене.

...

Розслабся, капітан. Нічьо не роби. Лежи!

VIII

Соню! Сонечко! Дівочко з малахітовими очима! Пробач, що про тебе згадую в час гризотного покаяння, коли слова — маленькі діти, які лізуть у куток стати на гречку. Хтось настирливий грає у сквош зі стінкою моєї пам’яті, і я не можу забути тебе. Інколи я плачу за тобою — і це поразка. Кажуть, не можна нам — тим, хто сильніший. Із цупкішим голосом. Із ширшими плечима. Не можна нам, Сонечко, чи ти чуєш мене?

Кажу: каюсь.

Ми познайомились одного з вечорів, коли я ночував у гуртожитку. Тоді було якесь свято — скоріш за все, хтось для чогось родився, мо’, навіть вона. Я вмів поводитись із жінками, принаймні я так думав, але перед нею мені чомусь було ніяково. Я запросив її на балкон покурити, і вона відмовилась. Коли самовпевненому чоловіку кажуть «ні», йому не лишається нічого, крім стати настирливим. Я пробував говорити з нею, але вона відповідала сухо, без інтересу, сидячи на колінах у якогось рудого єврея — і я хотів його розчавити. Каюсь. Я багато пив і намагався здаватись дотепним — коли ти робиш це перед людьми, яких зневажаєш, Боже, то граєш дві однакові моновистави: актор однієї з них є водночас глядачем, і він хоче закидати (т)себе гниличками. Соня була глядачкою з іншого боку мого я — їй було нецікаво.

Соню! Сонечко! Та, що змусила мене сумніватись щодо раптовості людських зустрічей, я полюбив тебе з того вечора — і став слабшим. Залежність од тебе — це сласний мазохізм, начинений божевіллям.

Щоранку я зустрічав її коло гуртожитку. Перший час я боявся навіть торкатись її — рухи моїх рук нагадували хитання трави од леготу — така сокровенна чистота вперше стала суттю моїх помислів. Вона досить переконливо тримала дистанцію, і мої почуття засліплювали так