Чаполоч - Ігор Астапенко

Господі, мені вже страшно. Добре.

Скільки разів у вас було?

Звідки Ви знаєте, шо в нас шось було?

Ваш чоловік мені вже дещо розповів.

Багато. Хто ж буде таке підщитувати?

Ви робили це тільки заради зачаття?

Боже... Я не хочу про це говорити. Це діло тільки нас двох. Я нічьо не скажу про це.

Двох? А Ваш чоловік?

Міша Вам уже ж мав сказати про те, шо він безплодний. І як це прив’язано до Жені?

Ви хотіли сказати — Джека?

Давайте без цього. Ви лізете туди, куди не треба. Я готова відповідати тільки на те, шо касається діла.

Це касається. Мені важливо розуміти психологію злочинця і його потенційних жертв.

Злочинця?

Так.

Боже! Не може бути!

Може. То ви робили це тільки заради зачаття?

Не можу повірити. Він когось убив? Ізнасілував?

Я ж уже сказав, що не можу цього розкривати. Ви все дізнаєтесь. Але пізніше. То тільки заради зачаття?

Фух... Зараз я би цього не зробила. Но тоді я була дурна. Влюбилась в нього. Міша був мені більше як папа, у мене не було нікого, крім нього. Мені було тяжко, і я жалію тепер. Я взнала тільки потім, шо в Міші був такий план. Женя був йому треба тільки для дитини. Ми нічьо не знали про нього. Він не розказував про себе.

Ви помічали за ним прояви агресії?

Ну... Це була більше страсть. Він міг заламати мені руки або взяти за горло. Якось, помню, він трохи сильно мене здавив, але відпустив, коли я сказала. Думаю, це нормально, коли люди занімаються сексом. А так він був спокойний. Ларіска розкаже більше — вона з ним довго жила до того, як він пропав. З нами вона не говорить, то ми нічьо не знаємо.

Що Вам не подобалось у ньому? Або не подобається?

Не знаю. Він багато пив. І курив часто. Думаю, і зараз так само. Я би сказала, він дуже равнодушний. Йому наче нецікаво жити. Якось так.

Може, у чомусь він був дивний?

Треба подумати... Да, він трохи не такий, як всі. Ми з Мішою чули, як він шось говорив у себе на чєрдаку. Сам з собою. І шось вроді писав у якісь зошити. Ось шо ше: він всігда був якимсь разним.

У якому сенсі?

Сьодня веселий, завтра ні з ким не говорить, ше позавтра — якийсь серйозний, сконцентрований. Міша казав, шо боявся його?

Чоловіки про таке не говорять. Він любить людей?

Нє-нє-нє. Це точно не до нього.

А що він любить?

Ну... Він шось розказував про зубрів, вроді, шо вони кращі за нас. І про дерева чьось любив говорити. Казав, у них є душа — шось таке, а омелюхи — то для нього святе. Странний він, словом. Але це й підкупляло якось. Мо’, перечитався, бо він з тих книжок не вилазив.

Коли він перестав жити у вас?

Зразу після того, як ми мали зачати дитину. Я розказала Міші про те, шо Женя не захтів, і він попросив його. Гроші не вернув, але й не просив лишитись. Пішов, і всьо.

Пішов куди?

Бог його зна. Перед тим, як жить з Ларіскою, його не було тут місяці півтора-два. Він пару раз приходив до неї, я то знаю, чого, але не хочу говорить. Це до неї. Вона всьо розкаже.

Ви бачились після того, як він пішов од вас?

Нє.

А як же той вечір, коли Ваш чоловік від’їжджав у справах?

Він і це Вам розказав?

Ми ж домовлялися про чесність.

Да. Було. Але потім я розказала Міші. Це був прощальний вечір.

Був секс?

Не мучте мене.

Був. І як відреагував Ваш чоловік?

Я сказала, шо ми пробували ше раз. Не знаю, чи він повірив. Тепер це не так важно.

Для чого Вам це було?

Я не знаю. Не знаю! Не знаю!!! Я більше не хочу про нього!

Останнє. Мені сказали, що бачили його з Вами біля церкви у червні. Це правда?

Правда. Ми почті не говорили. Я не дуже хтіла його там зустріти. Ми вже можем закінчити?

Можемо. Дякую.

Шо Ви з ним зробите, коли найдете?

Переживаєте?

Ви посадите його?

Злочинці мають бути покарані, правда?

Не вбивайте його, добре?

Він сам себе вб’є.

VI

Треба бути послідовнішим. Логічнішим. Із повагою до часу. Тому все за порядком.

Кажу: каюсь.

Анна хотіла здихатись мене якомога раніше. Будучи підлітком, я заважав їй будувати особисте життя. Будучи матір’ю, вона заважала мені робити те саме. Їй було вже тридцять, і я думав, у такому віці вже можна схаменутись, знайти постійного чоловіка, але вона тільки підтверджувала свій статус «слабкої на передок» жінки. Мене вважали вже не просто бідняком, а й сином проститутки. Аннушки.

Але мені не було куди йти. Моє життя, Боже, було схожим на дощове небо. Тільки замість крапель — дні. Падають і розбиваються. Стають суціллям. Я писав лаконічні замальовки. Здебільшого вони були про коханців Анни і присвячувались їй. Це було щось схоже на таке:

Ця ніч із круглим серцем — його стукіт об небо почує лиш пес Бога — приведе до нас ще одного дикого звіра. Анно, Анночко, дівчинко-жінко, ти кричатимеш у квадратний простір, і голос твоєї усолоди, розбившись об стіни, вбиватиме в мені бажання любити. Любити людей. Не неси їй квітів, дикий звіре, який ніколи не станеш мені другом, увійшовши в її плоть, ти поставиш хрест на своїй суті. Завтра, коли вивітрюватиметься твій незносний тваринний запах, я ненавидітиму людину ще більше, ніж сьогодні. Сутінь серпневої ночі пробита цвяшками із сяйливими голівками — істоти потойбіч неба терплять у своїх ступнях їхні загострені стрижні.

Вона ніколи не читала цих текстів. Вона ніколи не читала мене. Ми жили й мовчали. Як риба, що ми продавали. Безголосся стигло всередині нас, щоби колись вирватись, вибухнути, розірвати кокон нашого існування. Одного разу воно достигло:

У той вечір я читав Ісікаву Такубоку, покурюючи у вікно своєї кімнатки. Я взагалі дуже багато читав тоді — самотність не залишала мені вибору — книги давали відчуття абстрактної співприсутності. Вона повернулася пізно й була п’яна. Зняла одяг і повністю гола зайшла до моєї кімнати. Я накрив її ковдрою й приніс пігулку. Я не хочу передавати наш тодішній діалог, Боже, але суть його була в тому, щоби я вимітався з її квартири. Ми кричали один на