Собор - Олесь Гончар
Сидять вони зараз на лавці, спостерігають, як заграва саме виплеснулась в небо над заводами… Миколі пригадались рядки інститутського поета, продекламував задумливо:
- «І знову дні руді та бурі, такі щасливі та сумні…»
- Непогано, - схвалює Ромця. - Треба запам'ятати, при нагоді процитую нашій лікарці - новенька з'явилась у заводській амбулаторії. Сьогодні зайшов до неї. «Жучок, - кажу, - у вухо заліз. Можете витягти?» - «Я не отоларинголог». - «А хто ж ви?» - «Читайте, на дверях написано… З того боку!» Отака! «Витягніть, - кажу, - або бюлетень дайте. Буду бюлетенити, поки жучок сам із вуха вилізе…» Гадаєш, пішла назустріч, повірила в жучка? Дзуськи!
До таких Ромчиних історій Микола звик так само, як і до нав'язливої Ромчиної ідеї про моторного човна. Останнім часом тільки цим і заклопотаний - човном та колекціонуванням платівок.
- В житті треба бути реалістом, - повчає він Миколу. - Візьми будь-кого з наших роботяг. Дай йому телевізор, моторку та ще путівку на Чорне море в санаторій «Червоний металург», і він тобі по боку все оте, що ти називаєш духовним. Ти ось за собор переживаєш. Думаєш, усім він болить, як тобі? Он Шпачиха весь вік ходить біля нього, а дуже їй куполи ті потрібні? Та вона на них ніколи й не гляне! Корзини гнуть її до землі, їй монету давай! Запропонуй їй на вибір: собор чи критий ринок? - обома руками буде за ринок. Що той собор для неї в житті? Або для Федора-прокатника? Самим духом, брате, ситий не будеш. Матерія - первинна.
- Так, певне, міркують і оті юшкоїди. Оті ходячі шлунки.
- Зрештою, люди давно затягували ремінці, на картках перебивалися, і якщо вони витворюють зараз собі новий культ… ну, назови його… о культом підсмаженого поросяти з хроном… То невже ти їх станеш осуджувати за це?
- Шлунки мають усі земні створіння. Людина в цьому не оригінальна. Але глянути на оте сферичне гроно бань, що виринуло до нас десь із мороку віків… глянути, а тим більше вибудувати їх у небо як образ і доповнення неба… це здатна лише людина.
- Ах, я забув, що тут поет! - іронізує Ромця. - О великий, нікому не відомий поете Зачіплянки! Не заздрю тобі, бо передчуваю: не тільки лаври ждуть обранців долі. Історія вчить, що попереду лаврів частенько йде добрячий бук, шпіцрутен іде!
- «І знову дні, руді та бурі», - задумливо відгукнувся Микола на це.
А Ромця знову починає розповідати нову історію про одну гарненьку особу із шлакоблокового, з якою він минулої суботи танцював. Притиснув її ненароком, а вона, наївнячка, образилась. Слабке створіння, але вредне… «Ну гаразд, будемо танцювати по-піонерському», - сказав їй і після того водив партнерку свою тільки по-піонерському, на відстані витягнутої руки…
- Щось схоже я від тебе вже чув.
- Тоді перепрошую, - з удаваним жалем мовив Орлянченко. - Я забув, що для тебе наші Марусі - то краща половина людства. Мадонни, недоторканки!… А, по-моєму, вони самі не люблять, щоб їх ідеалізували, їх більше влаштовує, коли ми дивимось на них по-земному… Ідеали Ідеаловичі зараз не в моді.
- У цьому за модою не женусь, - спокійно заперечив Баглай. - А ось чи думав ти, чому найбільші поети всіх часів саме її оспівували, жінку? З неї, звичайно, земної, творили своїх небесних мадонн…
- Одну ще й тобі он залишили: в Катратого город поливає.
- На цю тему краще помовч.
- Чому?
- Та тому.
- О, невже? - Орлянченко, здогадавшись, у подиві аж свиснув. І одразу ж з вікна з'явилась непричесана спросоння Вірунька.
- Ще свистунів не вистачало тут серед ночі, - кинула вона сердито.
- Віро Пилипівно, маю ж я право хоч на вулиці свистіти? Чи тільки з дозволу?
- Прав у тебе аж надто!
- Право тільки тоді право, коли його можна здійснити. Інакше це буде лише фікція, тінь права! - І Ромця застрочив скоромовкою про нестерпність обмежень, яких йому доводиться зазнавати, про те, як надокучають людині різні вказівки, що їх чуєш на кожному кроці, а закінчив афоризмом із польських «незачесаних думок»: - Завжди знайдеться ескімос, котрий дасть вказівку жителям тропіків, як їм поводитись під час спеки…
- Що ти мелеш, скептику ти нещасний? - спросоння, видно, мало що второпавши, накинулась Вірунька на Орлянченка. - Хто це - ескімос? До чого ці тропіки?
- А Іван ваш де? Він же зараз у тропіках…
В самій згадці про Івана о такій порі, та ще з Ромчиних уст, Віруньці вчулося щось образливе, блюзнірське.
- Як твою лепетню зрозуміти? - висунулась вона всією розпатланістю з вікна. - Хто про мене Іванові хоч слово накриво скаже? Честі не заплямувала, це вся Зачіплянка знаєі А ти, вітрогоне, гуляй звідси, поки качалкою по плечах не дістала!
- За що. Віро Пилипівно? - жваво схопився на ноги Ромця при згадці про качалку.
- А за те! Всіх по собі не рівняй. Сьогодні з одною, завтра з другою…
- Що вдієш, коли вони нудні та порожні, як осінні пляжі.
- Сам ти порожній. Під носом засіялось, а на розум ще й не орано… Попався б ти нам у бригаду, ми б тебе швидко перевиховали.
- Знаєте, скільки часу треба, щоб перевиховати нас? Тисячу літ! Смішні мені ті, що вірять, нібито через двадцять років усі стануть раптом зразково-показовими, зникнуть егоїсти, бюрократи… Ні, тисячу літ, і не менше!
- Чого ти з ним водишся, Миколо? - вже спокійніше звернулась Вірунька до Баглая. - Ти ж серйозний хлопець, в голові думок повно, а він, оцей перекошений… що між вами спільного?
Ромця ніскільки не був цим дошкулений.
- А як Миколі без мене? З ким він тоді дискутував би на теми вічного кохання?
- Ще тобі базікати про кохання, - аж ніби з жалем вимовила Вірунька. - Що ти знаєш про нього?
- Якщо не гравцем на полі, то хоч суддею ж міг би бути?
- Справжнє кохання саме собі суддя.
Орлянченко, вражений відповіддю, обернувся до Миколи:
- Чуєш, які афоризми видає наша Віра Пилипівна? От що значить два
