Собор - Олесь Гончар

в Шпачихи серйозна: йдеться про долю зачіплянських кіз. Як вийшла на тих кіз заборона, постанова така, що треба їх, нещасних, негайно порізати, бо заїдають, мовляв, увесь білий хліб міста, тільки горохвяники залишаються, з того моменту немає Шпачисі-квартальній спокою. Комісії ходять з райради, з фінвідділу, заглядають у двори, записують, в кого ще ті кози зостались, кому ще за них штрафу припекти. З неї, з квартальної, раз у раз питають: чи вже покінчено на Зачіплянці з козами, чи застосовує вона надану їй владу? Адже її обов'язок не тільки розносити податкові листки по дворах та нагадувати Катратому, щоб прапор у свята вивішував… А як вона буде чіплятися до людей, коли в самої коза нелегально в собачій будці живе! Квартальна мусила б наче приклад показувати, а вона сама ж і попереджає ввірене їй населення:

- Готуйтеся, людоньки, завтра комісія буде! Виганяйте кіз на весь день якнайдалі в кучугури… Аж на Радуту женіть!

А до Володьки вона з таким проханням: чи не міг би він, як свій-таки зачіплянець, зайти з нею до найстаршого тут начальства, щоб видали амністію козам: вони ж дітям металургів молоко дають!… Начальство каже, нібито паляницями почали кіз годувати, людську норму згодовують, тому й перебої з білим хлібом… Неправда! Зачіплянка своїх кіз у кучугурах пасе, можна піти й перевірити.

- Кози - вони наші корівки, робітнича худібка, за що ж на неї така напасть? Вступися, Володько, хоч ти!

Біле, повнощоке Володьчине лице обволікається похмурістю, туманом відповідальності, ніс стає ніби ще кирпатішим. Холодно зупиняються на Шпачисі його випукло-риб'ячі очі.

- На жаль, Оврамівно, нічого тут зробити не можу. Закон для всіх закон! Сват чи брат - винятків ні для кого нема, і ви мене, Оврамівно, на приятелізм не підбивайте, - і аж тут ворухнувся на соковитих Володьчиних губах черв'ячок усмішки. - Зате я вас іншим порадую, - сказав він, дивлячись у Шпачишине сухе, загострене увагою обличчя. - Через невеликий період часу за молоком не треба буде далеко бігати. Не будете з корзинами давитись по автобусах, теліпатись до міста, щоб спродати всяку петрушку, матиме Зачіплянка свій власний базар… Не ви до міста, а до вас горожани приїжджатимуть на торг!

- Їзда нас не лякає. Як добре вродять абрикоси, нам і Архангельськ не далеч.

- Нащо вам тоді той Архангельськ? За два кроки від вас буде першокласний критий ринок під склом, під кольоровим синтетичним дахом…

- Де ж це він буде?

- А на майдані… На місці собору.

Лице Шпачишине витяглось у подиві:

- А собор?

Відомо було молодому Лободі, що Шпачиха ніколи не належала до прихильниць собору. В той час, коли закривали собор, вона була в авангарді, особливе завзяття виявила при вигнанні з Зачіплянки приблудного розстриги-попа, одного з тих швидкісних окупаційних попів, що, як голодні вовки, кружляли навколо собору та потайки хрестили на селищах дітей, серед яких часом виявлялися й діти відповідальних товаришів… І хоч робилося це без відома відповідальних, але були в декого серйозні неприємності, зокрема і в Петра Петровича, учнем і висуванцем якого Лобода себе вважає. Після одного такого скандалу вирішено було створити в соборі музей, і Петро Петрович власноручно взявся був тоді набивати опудала з шулік та диких кабанів, він на це мастак… Наступник його, правда, цю краєзнавчу ідею відкину в, а жаль, бо відтоді собор так і стоїть як безхозний - ні вепрам, ні попам… Шпачиха в тих подіях була прогресивною, до розстриги-попа в неї не було пощади. «Та який з нього піп, коли в нього під рясою галіфе? - кричала вона тоді на всю Зачіплянку. - Ніякої в того приблуди віри нема, безвірко він!» І привселюдно присягалась, що онуків своїх нізащо до нього не понесе, хай краще нехрещені ростуть, ніж нести їх до пройдисвіта… Така була, а зараз Лобода її просто не впізнавав.

- Виходить, я помилявся? Думав, що ви, Оврамівно, як передова квартальна, як героїня перших п'ятирічок, могли б навіть ініціативу виявити… Соборної общини нема, але ж можна комусь зібрати підписи і від імені самих селищ звернутися до райради з листом…

Шпачиху так і стрельнула догадка! Очиці її враз ожили, зблиснули смішком:

- Щоб «ідучи назустріч побажанням трудящих»? Як із позикою? Щоб потім іще на нас і перекласти? Так не буде ж цього, Володимире, - сказала урочисто, ніби присягнула. - Нізащо не буде. Як на мою волю, то хай стоїть. Він їсти не просить.

- Так асигнувань просить, - дражливо відреагував Лобода. - Навіть вимагає. А з чого? З податку вашого? Чи з пенсії? Люди в комунальних душаться, з підвалів ще не всіх переселено, а ми на ремонт церков будемо кошти з бюджету вгачувати? - І перейшов на спокійніший тон: - Звичайно, собор ще не валиться, можна б якось використати його, якби наш ледачий м’ясо-комбінат був повороткіший… Чому б, скажімо, при певних затратах не зробити з цього собору справжній, модернізований, на тисячі тонн продукції холодильник? Холодильник-гігант…

Шпачиха підвелася:

- Звиняй мене, Володимире, але не в той бік ти думаєш. Ти б краще за гудок подбав.

Який це ще бабі гудок? Лобода насупився. Потім згадав. І батько його, і Катратий, і ще дехто, коли було відмінено гудки, збирались писати кудись заяву, щоб - хоч як виняток - влада повернула їхньому заводові-ветеранові право давати вранішні гудки, бо селища, мовляв, до цього звикли. Так тоді й не зібралися написати, забулося ніби, а тепер ось Шпачиха знову порушує питання.

- На цю тему ми ще поговоримо, - підвівшись і вже рушаючи, сказав їй Володька. - Я скоро буду на Веселій; не думайте, що відцурався… Хоч і клопотів невпрогорт, але на рідну Веселу мушу заглянути!

І ще того ж вечора заглянув.

Удвох із кимось на скромному «Москвичі». Наче щоб не розполохати тишу зачіплянську, «Москвич» проїжджав вуличкою нешвидко, біля двору Баглаєвої Віруньки пригальмував. Відхиливши дверцята, Володька привітався з машини до куми, що саме порала квіти коло парканчика, запитав, коли ж нарешті Івана чекати. Дізнавшись, що відрядженець, можливо, вже зараз десь над Гімалаями летить. Лобода виказав радість:

- О, приємно! Як приїде, гукайте ж… Відзначимо! Кокосового молока, напевне, привезе, знімемо пробу…

Все він тут знає, цей Лобода, знає, що в кого робиться, хто чим заклопотаний, що кому болить. Олекса-механік саме проходить мимо них, сумно похиливши свою сократівську голову; Володька і його обдарував увагою:

- Ну, Олексо, впіймав ти свого невловимого Бублика? Вибив з нього землю під відстійник?

Олекса ще сумнішим