Собор - Олесь Гончар
Життя проклало свої русла повз цей собор, будні ідуть повз нього нескінченними чередами, нові покоління на цих селищах освідчуються в коханні, проносять Широкою старих металургів на вічний спочинок, а півкулі бань все пливуть над Зачіплянкою, як образ нескінченності, все височить на майдані ця сива скеля віків. Собор завжди несе в собі певний настрій, але найбільше любить Баглай його уночі, а розшумілі вітряні ночі, коли налетілий східняк рве листя з по-нічному грізних дерев, а навкруги місячно й вітряно, і собор стоїть серед такої видної ночі увесь якийсь наповнений, біліє фантастично, мов вітром напнутий парус… Є в ньому своя пластика, є ритми свої, тільки йому властиві… Але ж є щось таке і в твоєму теперішньому житті? Хай інакше, нове, але є! І ти шукатимеш ці ритми. Може, Зачіплянка для того тебе й народила, щоб відкрив ти свою, Баглаєву, музику барв, що її, може, таять у собі оці спалахи вічно живого заводського неба, оці соборно-білі зачіплянські ночі…
Місяць підбився високо: садки блищать, не шелехнуть; спочиває після трудового дня Зачіплянка, віддавшись в обійми своїм серпанковим снам.
А «Москвич» усе під парканом стирчить. Допізна блукаючи по Веселій, студент доблукався-таки, доки один з юшкоїдів, похитуючись, вичалапав з Ягорового двору, став у затінку біля «Москвича» справить малу нужду. Миршавий, маленький, в розчавленім капелюсі. Добре, видно, наюшкувався - місяця не впізнав. Задерши в небо мишаче своє обличчя, спромігся на жарт:
- Не розберу: що зараз у нас - день чи ніч?
Маячила осторонь постать юнака у білій сорочці. І ніби не чула жарту:
- Ей!
Мовчало.
- Ей! - повторив юшкоїд вимогливим тоном.
І тоді почулось у відповідь стримане, спокійне:
- Якою це мовою: «Ей»?
- Що то вгорі: місяць чи сонце?
- Не можу знати: я не тутешній.
Юшкоїд підступив до студента ближче, розглядав з підозрою.
- Чого ж тут стовбичиш, коли нетутешній? До машини приглядаєшся?
- До всього.
- Іч який!… Нетутешній… Звідки ж ти?
- З двадцять першого.
- Це що… завод номерний? Поштова скринька?
- Ні, не скринька.
- А що ж?
- Вік.
Допитувач довго солопів, потім таки дотямив, прохрипів смішком:
- Ти диви! Іч потомок… нащадок, виходить… З двадцять першого віку… У гості до нас? На юшку? Ну, як же воно там… у двадцять першому? Цілуються ще? Рибку ловлять?
- Рибку ловлять, а дармоїдів поменшало, - інформував Баглай з підкресленою серйозністю. - З хапуг та бюрократів, уявіть собі… чучела поробили.
- Хм!і Чучела. - Цікавець посопів. - Це ми теж уміємо… Так звідти, кажеш? Гармонійна особа? А паспорт у тебе є?
- Навіть не знаю, що це таке. І чути не чув.
- Ну хоч будлі-які документи, що свідчать твою особу?
Баглай ступив крок уперед, сказав з таємничим притиском:
- А у вас є?
Капелюх насупився:
- Ми вам… не підзвітні.
- Ви рибінспектор? Охоронець дніпровських щук та сомів?
- А хоча б… Тільки чого доскіпуєшся?
- Цікавить мене ваша особа.
- Чи не анонімку хочеш написати? Признайся - для анонімки?
І тут йому було видано - з насолодою, з веселим знущанням - знаменитий зачіплянський афоризм:
- На нашій вулиці анонімок не пишуть!
Скапелюшений був у подиві.
- Скрізь пишуть, а у вас що… усім задоволені?
- Ні, фальшаків не люблять.
- Це про кого ти?
- Про тих, що вдень нас моралі вчать, а вночі відучують.
На це саме й нагодився, хряпнувши хвірткою, ще один юшкоїд, рослий, у розстебнутім кітелі парусиновім, з одутлуватим обличчям, що неприродно біліло від місяця, наче припорошене цементом. Голова велика, блищить залисинами, кущик із трьох волосин - далекий правнук козацького «оселедця» - розкошлався ріденько…
- Чую, чую голос Баглаєнка, - бадьоро заговорив Лобода-висуванець, бо це ж таки був власною персоною він. - Правильно, розтлумач цьому темному, що таке Зачіплянка… Вона вище анонімок. В ній гордість є!… Давненько я не бачив тебе, Миколо. Ти все такий же? З догматиками воюєш? Я теж їм спуску не даю. Ну, а твої димовловлювачі? Де вони?
- Під сукном.
- У кого?
- У вашого брата. Крутія Юшкоїдовича…
- Бач, ти їжаком усе. А я ж тебе ще на шиї катав навперемінки з Іваном. Вугілля бігали з ним до переїзду красти, на ходу із платформи вихапували, щоб ти тут, пуцьвірінок, не замерз… Життям ризикували, атакуючи товарняк… А ти у віддяку тепер всяке на мене горнеш, прізвиська даєш… Хіба це чесно? Нам, металургам, не личить чвари розводити. Нам треба купи триматись, ось що я тобі скажу. В мене й без тебе ворогів хоч греблю гати - отих, потайних, що по кабінетах…
- Колись ти і дядька Ягора до ворогів причисляв, а зараз нібито в дружбі з ним? Все тече, все міняється?
- Це точно філософ підмітив: міняється та ще як! Тепер на відпрацьованих догмах далеко не поїдеш. Треба мізком ворушити, нове шукати. Головне - ідею вчасно подати зумій…
- Щоб завилось оте потьомкінське риштовання на соборі?
- Ну от, знову ти за своє. І хлопець ти хороший, Миколо, з сім'ї чесної, батько ж твій із моїм - нерозлийвода були… Обом їм товариш Серго руки тис! А сам ти, вибач за прямоту, на старовині звихнувся… Ну що тобі, юнакові з робітничого передмістя, шукати в тому струхлявілому Яворницькому? Собори… шаблі козацькі… курені! Та то ж усе реквізит історії, мотлох минулих віків, як ти цього не розумієш? В епоху ракет хіба таким нам займатись? Головний конструктор та ще ми з тобою тільки й знаємо, до яких речей Зачіплянка рук докладає… Так пора ж і їй справити обнову! Ви, молодь, підтримайте мене, і я завтра вам на місці цього собору хіба ж таке молодіжне кафе відгрохаю! 3 повним комплексом! Кафе-лялечку, в області тільки ахнули б! Шашлична! Чебуречна! А поряд раковина для естради, атракціон, чортове колесо над усією Зачіплянкою… Гуляй - не хочу! Невже не запалює?
- Ні.
- Отакі ви, теперішня комсомолія. Нема у вас вогника. Треба, щоб навколо тебе гриміло, співало все! Більше вигадки! Де ваші культпоходи, нові обряди? Ти можеш, звичайно, спитати: ну, а своє, наше, спадщина національна? Та хіба я проти традицій? Хіба я безбатченко який-небудь, волоцюга, безпачпортний? В козацькому стилі можна ж усе оформити, на фасаді кафе запорожець стоятиме зі списом або козак Мамай сидітиме з бандурою, в шароварах! Навіть і кафе можна б назвати: «Козак Мамай» або «У козака Мамая», хіба ж не здорово було б? Але цур! Моя ідея! Беру патент! Отак-то. Треба вміти розкинути мислію по древу.
