Високий Замок - Станіслав Лем

невтомного наслідування і насмішкуватого мавпування. Але ті заходи не відвертали грізного фатуму нашого маленького латиніста. Якщо я правильно розумію і це не мій здогад, то вже на самому початку вчительської кар’єри Авербах пересвідчився, що мусить у якийсь складний і дієвий спосіб компенсувати фізичні вади своєї не тільки смішної, але й безборонної постаті. Бо хіба чимось іншим була його надзвичайна короткозорість у поєднанні з карликовістю? Тож він випрацював усю цю систему зачаєнь, випадів, стрибків, вигуків, які правили йому й за щит, і за зброю нападу. Глибоко в душі це був розумний і лагідний чоловік. Пригадую, як вразив його один випадок під час вручення «малого атестата» після четвертого класу нового типу. Один наш колега, вирослий із мундира У., одержавши з рук гімназійної влади свідоцтво, повне «цваєрів», енергійним рухом видобув із кишені фляшку, приклав її до вуст і двома ковтками вихилив увесь вміст, а довкола розійшовся запах йоду... Усім присутнім заціпило, а з професорського складу найбільше Авербахові, двійка якого теж, либонь, була гвіздком у труну У. Небавом після кількох хвилин рейваху виявилося, що рідина, яку він ковтнув, не була смертельною — це була вода з кількома краплинами йодної настоянки. У., якому було вже геть однаково, у такий мальовничий спосіб завершив своє перебування в нашій гімназії.

Я не був надто обізнаний у мові стародавніх римлян, але мав гарне відчуття ритму й міг без великих труднощів і бо без підготовки прочитати зовсім не знайомий мені гекзаметр, часто нічого не розуміючи. Можливо, плавність моєї вимови та правильність розставлених наголосів трохи гоїла рани, яких завдавали вухам наших латиністів мої менш красномовні колеги. Тому професори ставилися до мене трохи прихильніше. Поза тим, я жодного разу не зважився скористатися зі шпаргалок. Ясна річ, не всі з моїх колег вважали, що приготування домашнього завдання є їх найпершим обов’язком. Тож вони внесли чимало новинок до скарбниці всіх тих винаходів і способів, завдяки яким учні споконвіку намагаються боротися з педагогами. Контрабанда інформації (так можна назвати цей шахрайський фах) була базою для розвитку розмаїтих промислів. А насамперед — для надзвичайно копіткого ремісництва й рукоділля. Я маю на увазі ті доморослі способи вписування поміж рядками підручника (зокрема з латини) перекладу, а також вірогідних цезур вірша, позначання коротких і довгих складів, дактилів, трохеїв. На сторінку підручника клали листок паперу й писали на ньому олівцем, а незабарвлені літери й слова перебивалися на відповідні місця між рядками тексту. Під час відповіді книжку слід було тримати під кутом до світла, що дозволяло молодим очам прочитати рятівні відомості. Хто не хотів морочитися такою підготовчою роботою, міг користати з готових виробів. Адже золочівський видавець Цукеркандель масово друкував маленькі, у жовтих обкладинках збірники підказок, якими послуговувалися всі гімназії Львова і, певно, цілої Польщі. Там були латинські переклади й аналіз програмних творів (поем, драм), надруковані дрібним шрифтом на кепському папері. Мати збірник підказок було страшним злочином, тож кмітливіші гімназисти переписували потрібні уривки латинських перекладів вручну, наприклад, на маленькі смужки паперу, які ховали в рукаві чи в кишені. Але не бракувало й ледарів, які зазвичай видирали потрібну сторінку з Цукерканделя і вкладали її до підручника. Не один із них покладався на свій зріст, завдяки якому здіймався разом із підручником високо над фігуркою Авербаха. Наївні, вони погано закінчили! Неперевершений слідопит якимось чудом — може, за самим лише посмикуванням очних яблук — безпомилково розпізнавав, що перед ним коїться шахрайство. Наслідком був негайний паралізуючий вигук «ага!», стрибок із кафедри, висмикування книжки сухою професорською ручкою — і викрита таємниця у вигляді сторінки з підказками демонструвалася класу. З огидою, перемішаною із якимось гірким торжеством, Авербах вимахував нею навсебіч, наче вимоченою в отруті хусткою. А коли, бува, вдавалося сховати ту сторінку, передати її товаришеві, професор негайно наказував звільнити цілу парту й по черзі витягав із шухляд увесь їх уміст. Такі ревізії зазвичай завершувалися сумно.

Звісно, вигадувалися розмаїті способи протидії, розроблялися нові методики. Часом удавалося прочитати переклад із тексту, який тримав під відповідним кутом товариш із передньої парти, ховаючи його від Авербаха за розкладеними книжками. Але непереможний мисливець і майстер над майстрами заввиграшки викривав і такі ошуканства. Згодом дійшло до таких чудасій, як проектування у якийсь кут за спиною професора написів на дзеркальці — за принципом кінематографа і навіть повідомлення азбукою Морзе. Але з цього так нічого й не вийшло. Бо, зрештою, було легше вивчити переклад, аніж опанувати карколомне мистецтво телеграфної абетки.

Згадуючи своїх професорів, я зі щораз більшим невдоволенням відчуваю, що ступаю второваним шляхом багатьох поколінь більш чи менш фахових мемуаристів. Я розповідаю про гімназію як про ляльковий будиночок — зверхньо, здалека, з усміхом крізь сльози, злегка (бо поблажливо) карикатуризуючи постаті педагогів. Заяложені, лицемірні нахили лисіючого мемуариста! Тим прикріше, що стиль підсвідомо перетворюється в солодкаву манну кашку, у те присмачене лакрицею місиво, яке огортає й паралізує думку. Писати про гімназію зверхньо — це гірше за злочин, це облуда. Про гімназію слід писати як про Абсолют. Укріплений мурами та крейдою, він укорінився у педагогічному складі — такий був би перший, приблизний діагноз. Це не жарти. Наше ставлення до професорів інших шкіл (а зустрічали ми їх ну хоча б у театрі) було ставленням ортодокса до іновірців, до їхніх вівтарів і відправ: жодних сумнівів, тільки дещо конфузливий подив — адже в них абсолютно Нічого немає! Як можна так засліпнути? Кожного чужого бельфера[44] я міг би з першого погляду розкласти на першоелементи: починаючи з калош, через службову ревність і аж до пенсне. Він був нудною сукупністю тих елементів і нічим більше. Натомість я ніколи не помічав, що Моторовий має опасисте черево. Адже він був абсолютний, він і його кондуїт, і його маленький у всій своїй моці скупий олівчик, і повільні рухи пальців, які завше гортали таємничі сторінки. Щойно вони були порожні, мов світ перед сотворенням, а вже за мить із них ударяв тихий грім. Ворожбити з першої парти силкувалися за найменшими порухами олівчика вичитати вже невідворотну долю. Я не раз відносив до конференцзали зошити після контрольної. Там, певно, був якийсь стіл, може, навіть крісла, але я нічого про це не пам’ятаю. Щодо кабінету самого директора, то не може бути й мови про його опис. І це незнання не вдасться витлумачити лише обставинами, за яких мене туди викликали — скажімо, коли мій товариш Л. розбив класний рукомийник. Я наполягаю на тому, що