Високий Замок - Станіслав Лем

на зовсім іншу форму відзнаки. Однофамілиця, але зовсім не родичка Левицького, пані Марія Левицька, вчила польської. Тут я завжди був перший, писав довжелезні класні твори й ніколи не встигав їх завершити за 45 хвилин уроку. «Полька» виписувала в моєму зошиті чимало компліментів червоним чорнилом, особливо, коли твір був на вільну тему. Такі я любив найбільше. На жаль, я ганебно надуживав своїм винятковим становищем, тож майже не вчився, себто не готувався до уроків. З програмних творів читав виключно ті, які мені подобалися, натомість Шимонович чи Каспрович не могли розраховувати на мою ласку. Тому в мене назавжди лишилися незаповнені лакуни в царині історії літератури. Я користав із того, що Левицька ніколи сама мене не викликала. Отже, я являв прикрий зразок людини, яка хоч і склала іспити на атестат зрілости, але не має й зеленого уявлення про граматику. Бо цією галуззю знань я також нехтував, розбещений виявленою мені довірою. Пам’ятаю, як одного разу, пишучи домашній твір, я припустився ганебного вчинку. Не знати як пов’язавши завдану тему з власними зацікавленнями, я залетів аж на Венеру і передер чималий кавалок із книги професора Виробека про дива природи. Був там убивчий із погляду белетристики опис Венери з її неторканими джунглями й густими хмарами. Отже, початком моєї літературної кар’єри, який припадає ще на гімназійні роки, був найбанальніший у світі плагіат. Я, здається, намагався додати щось від себе, якусь маячню про венеріанців (наскільки мстиві помилки юности!), але й сам відчував, що за експресією та мальовничістю мій текст значно поступається візії професора Виробека. Наша «полька» проводила уроки по-новаторськи, намагаючись нав’язати класові невимушену дискусію. Оскільки я вже зізнався у прикрих учинках, задля справедливости додам, що не все в польській мові було мені байдуже і що часом я міг висловитися не тільки на «венеричні» теми. Метода Левицької, звісно, схиляла до певної самостійности. Інша річ, при цьому належало виявити трохи доброї волі та сумлінности, до чого знову-таки не кожний надавався.

Математику викладав професор Зарицький, одна з найколоритніших постатей педагогічного колективу — українець, донька якого була причетна до замаху на міністра Перацького. Це був чоловік років п’ятдесяти, ставний, зі зморшкуватим і засмаглим, навіть темнуватим обличчям; з іще темнішими повіками, гострим безформним носом, глибокими очима та лисий, як коліно — бо старанно виголював усю голову. Ми страшенно його боялися, зокрема я, бо математика завжди була моєю ахіллесовою п’ятою. Наш математик був чоловіком з фантазією і поводився з нами вельми оригінально. Часом за добру відповідь міг запропонувати учневі вийти з класу й прогулятися містом. А деколи починав урок із того, що посилав кількох учнів по різних адресах, аби залагодили йому ті чи інші справи. Це було неабиякою відзнакою, позаяк в абсолютно безпечний спосіб рятувало від небезпек, які чатували на нас біля забрудненої крейдою дошки. Зарицький трохи нагадував популярного кіноактора Бориса Карлоффа тим, що ніколи не всміхався. Жодні емоції не зрушували його схожого на маску обличчя. Часом, будучи в доброму гуморі, він задавав усьому класові якісь надзвичайно важкі питання, а за правильну відповідь дарував папіросу. Якось і я, завдяки раптовому осяянню, здобувся такої нагороди й тріумфально приніс її додому. Ту папіросу я, звісна річ, не викурив, але свято беріг, аж поки тютюн викришився з гільзи. Зарицький був грізний, бо загадковий — ми ніколи не могли зорієнтуватися, коли він жартує, а коли говорить серйозно. Якось один із новеньких після гарної відповіді почув, що може вийти з класу й погуляти, та не послухав і повернувся на місце. Зарицький гримнув на цього хлопця так страшно, що того вмить вимело з класу. Я не маю й зеленого уявлення, яким цей чоловік був насправді. Та й що ми, зрештою, знали про своїх наставників? Якийсь час, щоправда недовго, нам викладав математику професор Інґарден, який уже на той час був філософом з європейським іменем, про що ніхто з нас і гадки не мав. Інґарден, зрештою, не дуже нас у це й посвячував, і нічого дивного тут нема. Адже ми виявляли колективну відпірність до математики, наражаючи педагогічні таланти на неабиякі випробування.

Здається, раса вчителів-диваків поволі вимирає. Мабуть, умови не сприяють їх появі. Якось Навроцького-Моторового ненадовго замінив прибулець з іншої гімназії — Бабин. Він протягом години знищив цілий клас, і то за допомогою одного, своєрідно сформульованого питаннячка. Він запитував, чи багато є континентів, а за відповідь, що існує п’ять частин світу, валив «банана» за «бананом». Як він урешті пояснив, слід було відповідати «частин Землі», оскільки світ — це весь Космос. Жодної дискусії з цього приводу, ясна річ, бути не могло, і тоді я мав, хоча й у численному товаристві, занизький бал із географії. Бабин був нашим пострахом, причім боялися його всі. Адже той, хто готувався до уроку, був майже в такому ж становищі, що й останній неук. Я більше нічого про нього знаю. Він з’явився, мов нищівна комета, і незабаром зник із нашого маленького виднокола, на кілька місяців перетворивши уроки географії у сеанси жаху. Я гадаю, що йому бракувало клепки, адже звитяги, які він безкарно над нами одержував, були надто вже дешеві.

Латину в молодших класах викладав професор Раппапорт — старий, хворобливий, жовтавий з обличчя, буркотливої, але досить лагідної вдачі. Він мало не падав із кафедри, тому техніка нелегального повідомлення необхідної при відповіді інформації буйно розквітла за його часів. Але вже тоді у формі чуток і жахливих переказів наших вух сягав страшний поголос про іншого латиніста, Авербаха. Аж поки в одному зі старших класів він з’явився у нас власною персоною.

Маленький на зріст, кумедний із вигляду, він приходив у величезних калошах, які тут-таки, при вході до класу, струшував із ніг відчайдушними копняками. Потім, аби вигідніше було над нами панувати, вискакував на кафедру, звісивши ноги, і серед мертвої тиші розглядав нас крізь дуже товсті потужні лінзи окулярів. За якийсь час гіпнотичного вдивляння він викликав того, хто найменше сподівався цієї небезпеки, і паралізував свою жертву, якщо вона хоч найменшим жестом прикликала на допомогу сусідів. Тоді Авербах тигриним стрибком миттєво спостигав приреченого, уважно обстежуючи його стіл, книжку, руки — у викриванні грішників він мав достоту чуття детектива. Під час контрольних він також не вдовольнився пасивною обороною у форті кафедри, а тихо никав по класу. Його страхітливе «Ага!» — бойовий клич, дещо носовий звук, водночас з усією специфікою вимови й зворотів, якими він пришпилював винуватця на місці, становив предмет