Ґолем - Густав Майрінк

Перед темним входом до єврейського міста купчилися ятки з різдвяним крамом. Посеред ярмарку яскраво світилася, осяяна факелами, відкрита сцена лялькового театру під нап’ятою червоною попоною. Театральний блазень Цвака в пурпурово-фіолетових шатах, з батогом у руках і прив’язаним до нього черепом з грюкотом гарцював сценою на дерев’яному коні.

Перед сценою рядами, тісно притиснувшись одне до одного, стояли дітлахи в шапках, натягнених на вуха, й заворожено, з роззявленими від захвату ротами, слухали вірші празького поета Оскара Вінера, які з суфлерської будки декламував мій друг Цвак:

Он браво тупає паяц,

Худющий, мов драбина,

Барвисто вбраний Тако-сяк —

от вражая дитина!

Я звернув у темний провулок, який кутом виходив на площу. У темряві перед якимсь оголошенням мовчки юрмився натовп, тісно зітнувшись головами.

Хтось черкнув сірником, і я зміг розгледіти окремі рядки. Затуманеною свідомістю зумів зрозуміти кілька слів.

«Пропав!.. 1000 флоринів винагороди… Літній чоловік… одягнений у чорне… Прикмети: повне, гладко поголене обличчя… колір волосся: сивий… Дирекція поліції… кім. №…»

Знеохочений, байдужий — живий труп — поволі рушив я провулком поміж неосвітленими рядами будинків.

Жменька крихітних зірок миготіла на вузькій небесній стежині над проваллям вулички.

Мої умиротворені думки полинули назад, до собору; спокій, ще блаженніший і глибший, запанував у моїй душі — аж раптом у морозному повітрі наздогнав мене з площі пронизливий, мов над самим вухом мовлений, голос маріонеткового актора:

Де серденько коралове?

На шовковім шнурі

Сяє у променях ранкової зорі…

Примара

До глибокої ночі я гарячково міряв кроками свою комірчину, ламав голову, як би ж то «їй» допомогти.

Іноді поривався зійти вниз до Шемая Гїлеля, розповісти йому про довірену мені таємницю й попросити поради. Але щоразу спам’ятовувався.

Гіллель видавався мені таким велетом духу, що було б блюзнірством докучати йому буденними речами. Потім знову хвилево находили на мене пекучі сумніви, чи було все те насправді. Бо ж трапилося зовсім недавно, а вже так дивно зблідло в пам’яті в порівнянні з яскравими враженнями дня, що минув.

А може, все мені таки наснилося?

Чи міг я, людина, яка зазнала неймовірного, — забула про своє минуле, хоч на секунду прийняти за даність те, єдиним свідком чого була моя пам’ять?

Мій погляд упав на свічку Гіпеля, вона ще лежала на фотелі. Дяка Богові, принаймні в цьому не було сумнівів: я стикався з ним особисто!

Може, не довго вагаючись, кинутися до нього, обняти його за коліна і, як людина людині, пожалітися на невимовну тугу, яка точить моє серце?

Я вже вхопився за клямку, та опустив руки, бо знав, що буде далі: Гіллель м’яко проведе долонею по моїх очах — ні, ні, тільки не це! Я не мав права жадати полегші! «Вона» довірилася мені, поклалася на мене. І навіть якщо я вважав небезпеку, що, як здавалося бідолашній, їй загрожувала, надуманою і мізерною, то їй вона бачилася незмірною та жахливою.

Запитати поради в Гіллеля встигну й завтра. Я змусив себе міркувати тверезо й розважливо: турбувати його тепер, посеред ночі? Не годиться. Так вчинив би хіба душевнохворий.

Хотів було засвітити каганця, але передумав: відблиск місячного сяйва з покрівель навпроти осявав мою комірчину навіть більше, ніж мені хотілося. Я боявся, ніч стане ще безкінечнішою, якщо я запалю світло.

Стільки безнадії крилося у думці засвітити каганця, лиш би дочекатися дня, але потайний страх нашіптував, що від світла ранок відступить у недосяжну далину.

Я підійшов до вікна: наче примарний, завислий у повітрі цвинтар, простягалися химерні дахи — надгробні плити з стертими датами життя і смерті над запалими могилами, «обителями» живих з видлубаними ними лазами й печерами.

Довго стояв я отак, задивившись понад верхами, доки поволі, дуже поволі крізь мою свідомість почало пробиватися здивування, чому не лякаюсь від шереху стишених кроків, які виразно долинали до моїх вух з-за стіни.

Я дослухався. Жодного сумніву: там знову хтось ходив. Підлога раз у раз поскрипувала під чиїмись скрадливими кроками.

Умить я прийшов до тями. Я аж ніби зсохся й змалів, так все в мені стиснулося від напруженого прислуховування. Відчуття часу звелося до насущної миті.

Ось іще один уривчастий скрип; ніби злякався сам себе і стих. А тоді — мертва тиша. Насторожена, моторошна, зрадлива тиша, яка розтягує хвилини до безкінечності.

Я завмер, притулившись вухом до стіни. Горло перехопило від відчуття, що по той бік стіни хтось також стоїть так, як я, і робить те саме.

Я щосили напружував слух.

Нічого.

В ательє по сусідству все ніби вимерло.

Безгучно — навшпиньки — я прослизнув до фотелю біля ліжка, взяв свічку Гіллеля, запалив її.

Потім замислився: важкі залізні двері в коридорі, які вели до ательє доктора Савіолі, відчинялися з того боку.

Я схопив перший-ліпший гачкуватий шматок дроту, що валявся під різцями на моєму столі. Такі замки легко піддаються від першого ж натиску, достатньо лише підважити пружину.

А що тоді?

Там міг бути лише Аарон Вассертрум — нишпорив, винюхував, можливо, копирсався у шухлядах у пошуках нових доказів та звинувачень.

Чи багато користі принесе моє втручання?

Я вагався недовго: діяти, не думати! Лиш би розшматувати пута цього страхітливого очікування ранку!

І ось я вже перед залізними дверима горища, наліг на них, обережно пропхав дротика в замок і прислухався. Так і є: тихий шурхіт в ательє, мовби хтось витягає шухляду.

Наступної миті замок відскочив.

Я оглянув кімнату, хоча там було майже темно, а свічка тільки сліпила мене, не даючи світла, і помітив чоловіка в чорному пальті, який нажахано відсахнувся від письмового столу. На секунду завагавшись, куди йому втікати, він зробив порух, ніби хотів кинутися на мене, натомість зірвав з голови капелюха й поспіхом затулив ним обличчя.

«Що вам тут треба?» — хотів було вигукнути я, але чоловік мене випередив:

— Пернате! Ви? На Бога! Заберіть світло!

Голос видався мені знайомим і аж ніяк не належав лахмітникові Вассертрумові.

Машинально я задмухнув свічку.

Кімната відразу поринула в напівтемряву, лише імлисте мерехтіння знадвору сіялося крізь вікно, як і в моїй комірчині. До краю напруживши зір, я зумів розпізнати в виснаженому лихоманкою обличчі над коміром пальта риси студента Харусека.

«Монах!» — ледь не зірвалося з мого язика, і я ураз збагнув, хто примарився