У череві дракона - Микола Данилович Руденко
З Надійкою вони зустрілися в автобусі. Сергій сказав, що на зворотному шляху збирається заїхати додому. Коли Надійка повернулася з поліклініки й побачила біля двору такі незвичайні для хуторця машини, до хати вона йти не наважилась, — сховалася в сусідів і через кухонне вікно наглядала за своєю новою домівкою. Сусіди зрозуміли, що діялося в моїй хаті, розтлумачили також Надійці.
— Полковник, мабуть, щось заборонене писав. Недовольний він був державними порядками. Ні-ні, та й вихопиться в нього щось проти влади. Особливо колгоспи йому не подобались.
Надійка вирішила попередити Сергія про обшук — повернулася на зупинку автобуса, щоб там його діждатися, її досвіду не вистачило, аби зрозуміти, що моя хата перебуває під наглядом, а по кущах причаїлася засідка. Щоправда, Сергій про це й сам здогадувався, але вибору не було — вирішив ризикувати.
— Краще б ти цього не робив, — зі сльозами на очах докоряла я Сергієві. Та вже за хвилину похопилася. — Пробач, сину. Я дуже караюся, що тебе не послухалась.
Сергій, намагаючись мене заспокоїти, статечно, мов старший, мовив:
— Не варто каратися. Всього передбачити не можна. Та й у чому ми винні? Наукову працю хочемо зберегти. Люди протягом століть храми будували, аби врятувати нас від загибелі. Та, мабуть, ми того не варті.
— Не кажи так, сину, — прошепотіла я, припавши головою до його грудей. — То гріх великий.
Поснули пізно, а вранці кожен вирушив своєю дорогою. Сергій поїхав до «Сільгосптехніки», Надійка — в поліклініку, а я заквапилася до санаторію. Моя зміна сьогодні починалася зранку.
Перед роботою в адміністративному корпусі Микола Олександрович проводить п’ятихвилинки. В його кабінеті поки що нікого не було — мені поталанило з автобусом, я прибула перша. Микола Олександрович вийшов із-за столу з газетою в руках.
— А ви знаєте, Софіє Кирилівно… З люксом усе з’ясувалося. Ось погляньте.
Він подав мені «Радянську Україну», і я на першій сторінці побачила портрет Юрка. Тут же була надрукована постанова пленуму ЦК КПУ, в якій сказано, що Ю.Т. Смоковського обрано секретарем ЦК КПУ — замість Околиці, якого переведено на іншу роботу.
Таки ж справді все з’ясувалося — і хто наказав поміняти шпалери в люксі, і хто звелів поміняти лікаря. Юрко досяг вершини й хоче володіти всім комфортом, який належить його новій посаді. Моя персона пов’язана з дискомфортом бодай тому, що нагадуватиме Юркові про мародерство й дрібненько порваний партквиток лейтенанта Горбаня. А до того ж… О так! І це, мабуть, головне: Юркові було відомо про обшук, який готувався. Все йому відомо. Навіщо ж ризикувати? Він виявив стільки конспіративного хисту під час нашої зустрічі біля Рогульки! То невже відтепер мусить користуватися своїм правом на санаторний люкс у супроводі все тієї ж конспірації? Чи, може, повинен інструктувати мене, щоб я в присутності сторонніх не називала його на «ти»? А якщо в мене зірветься мимоволі?..
Саме життя змушувало мене попрощатися з санаторієм. Взяла на столі аркуш паперу й написала коротку заяву: просила звільнити з роботи за власним бажанням.
Микола Олександрович докірливо похитав головою.
— У всіх нерви, але такі рішення… Їх не приймають зопалу. Я вам раджу взяти відпустку. А коли відпочинете — поговоримо.
— Дякую, Миколо Олександровичу, повірте, вам я справді вдячна. Але відпустка не допоможе… Проте якщо можна… Я прошу оформити відпустку, а за цей час ви на моє місце підшукаєте лікаря. Гаразд?
Микола Олександрович зміряв мене тривалим поглядом.
— Невже через отой люкс?
— Справа не в люксі. Та ви, мабуть, розумієте, що не все піддається поясненню.
— Ну, то напишіть заяву про відпустку.
Сіявся дрібний холодний дощ. Наші ліси зробилися незатишними. Додому повернулася в мокрому одязі, бо забула прихопити парасольку. Переодягнувшись, накидала в піч дров і довго сиділа біля живого вогню. Настрій був тяжкий, гнітючий — підкочувалися до серця лихі передчуття. Та все ж я не сподівалася, щоб оці передчуття так швидко виправдались.
Надвечір почула торохтіння мотоцикла, що ревнув востаннє й зупинився біля мого двору. Вбігла Ніна, схожа на юну амазонку: в чобітках і вузеньких штанях, у шкіряній куртці та захисному шоломі. Без слів припала мені до грудей, плечі затряслися в плачі. Я злякано відірвала її від себе.
— Що сталося, Ніно?
Не здатна погамувати схлипування, вона ледве спромоглася вимовити:
— Сергія арештували.
Отак і палить зі своїх гармат немилосердна доля. Не встиг один снаряд розірватися, як другий уже його доганяє. Ніну треба якось заспокоїти, аби довідатись більше. Накрапала в склянку валер’янки, налила води й змусила дівчину випити. Хвилин через кілька Ніна трохи спокійніше заговорила:
— Мені його напарник зателефонував. Сергій дав йому мій телефон — знав, мабуть, що візьмуть. Взяли просто з летучки… Я вже з батьком встигла поговорити. Він, звичайно, умиває руки. Але дещо все ж таки дізналася. Батько каже, що сьогодні невигідно політичні статті навішувати. Йому старе поновлять. Нібито якісь нові обставини з’ясувалися.
Я подумала: а таки ж, мабуть, Нінин батечко теж до цієї справи руку приклав — без нього тут не обійшлося. Відтак думка метнулася в інший куток мозку: хто б не сидів у його кріслі — результат був би той самий. Насправді винна ти, Софіє: треба було послухатися сина й вивезти з дому Василеву працю.
