У череві дракона - Микола Данилович Руденко

У мене не було права поскаржитися, що офіцери КДБ вчинили безладдя в моїй хаті: кожна річ і кожна книжка були поставлені туди, де їх брали. Але вчувалося в їхніх рухах, що вони нічого не чекають від огляду Сергієвої етажерки з книгами й механічного перегортання його конспектів. Та ось я помітила, як переморгнулися Капшученко й один із понятих. Понятий, не повертаючи голови, спрямував погляд у бік ліжка. Капшученко, ставши на коліна й зазирнувши під нього, легко витягнув звідти заповітну Василеву скриньку. Коробов одразу ж полишив звичне перегортання книг, що, мабуть, провадилося для годиться, й метнувся до скриньки.

— У вас є ключі від неї? — якось квапливо кидаючи слова, запитав Євген Маркович.

Наглядаючи за гебістами, я вимушувала себе думати про особливості їхнього фаху. Десь попід цими думками, наче вода під кригою, текли інші — я думала про те, що, знайшовши скриньку порожньою, вони зрештою полізуть на горище. У мене не лишилося надії, що Василева праця не потрапить до їхніх рук — і від цієї думки мене душили невидимі сльози.

— Ключ, Софіє Кирилівно, — повторив Коробов. — Дайте нам ключ. Ви ж, мабуть, розумієте, що ми й без ключа зуміємо її відкрити.

Я порпалася в запічку та в шафі для одягу, час від часу повторюючи:

— Куди ж він запропастився? Може, квартирантка в інше місце переклала. Ви не могли б трохи почекати? Вона ось-ось повернеться.

Я й сама не тямила, навіщо зволікаю — все одно це мені нічого доброго не обіцяло. Єдине, що трохи втішало, — примірник, який зберігався в Семенівці. Я твердо вірила, що його не знайдуть — отже, те, що було моєю святинею, дійде до нащадків.

— Що ви зберігаєте в цій скриньці? — дратівливо запитав Коробов.

— Ну, раніше… Раніше зберігала відомий вам рукопис. А тепер він у вас.

— Даремно ви не здаєте нам іще двох примірників. Принаймні двох, Менше бути не може, а більше… У нас є висновок експертизи. Повірте, це серйозно. Навіть дуже серйозно, Софіє Кирилівно! Ми працюємо на науковій базі.

Я подала йому ключ від Василевої скриньки, а відтак на душу накотилася свинцевої ваги хмара — я впала головою на карниз печі й заплакала.

Зненацька біля хати почулися чоловічі голоси. Серед них я чітко вирізнила голос Сергія. А за хвилину двері навстіж відчинилися і двоє дебелих міліціонерів заштовхали мого сина в хату. Тут вони відпустили його руки. Сергій знічено розминав пальці, що задерев’яніли в міліцейських стисканнях, і винувато поглядав на мене. Я поки що не розуміла, що було в тих поглядах.

— Товаришу майор! — доповідав один із міліціонерів Коробову. — Підозрілий тип. Він до подвір’я не йшов, як люди ходять, а просувався короткими перебіжками… Заляже в кущах, озирнеться — і знову… Спершу до сарайчика забіг. Там трохи посидів — і шмигнув у сіни. Що він у сінях робив, нам не було видно. В хаті не був, це ясно, бо ви б його не випустили. А через десять хвилин вискочив із сіней і так чкурнув… Ледве наздогнали.

— Обшукати, — наказав Коробов Капшученкові. Відсторонивши простягнуту до нього Капшученкову руку, Сергій твердим тоном промовив:

— Не маєте права. Раніше покажіть ордер на персональний обшук.

До нього майже впритул підійшов Коробов і засміявся глумливо.

— Бачу, ви провели своє камерне дозвілля не без користі для себе. Дещо з процесуального кодексу засвоїли. Дещо, але не все. У нас є ордер на обшук цієї хати. А раз хати, то й усього, що в ній міститься. Разом з людьми, звичайно…

— Але за яким правом мене затримали? — не здавався Сергій.

— Ви встигли побувати в сараї, в сінях. А може, не тільки в сінях. Та й взагалі ваша поведінка… — Повторив наказ Капшученкові: — Обшукайте!

Сергій пручався, але не довго: міліціонери заломили йому руки за спину, а Капшученко без будь-яких труднощів намацав за поясом доволі товстого рукописа. Коли гебіст відкинув полу синтетичного дощовика, відразу ж з-під светра проступило прямокутне черево, яке навіть інопланетянин не міг би визнати природним.

— Що це у вас? — аби не мовчати, запитав Капшученко.

І я, і всі інші вже зрозуміли, що було в Сергія під светром. Сергій промовчав, бо говорити було нічого. За мить на столі опинилася Василева праця, котру намагався врятувати син. Як я себе картала! Та й було за що: я не тільки втратила те, що цінувала понад власне життя, а й підштовхнула сина на вчинок, який компетентники (так ми часом називали гебістів) йому не пробачать. Саме про це й натякнув Євген Маркович, ніби навіть співчутливо звертаючись до Сергія:

— Вам позаздрити важко.

Я хотіла продовжити цю розмову:

— А що може бути?

Та Євген Маркович уже замкнувся:

— Там побачимо.

Не буду марнувати слів на те, що й так зрозуміло: протокол усілися писати аж під вечір, коли було добре вивчене горище, ляда до якого містилася в сінешній стелі. Та й не тільки горище — пильно були обстежені сарай, повітка й льох. Гебісти вгамувалися лише тоді, коли навіть поняті вибилися із сил. Вони недовго грали роль безсторонніх осіб — було ясно, що це штатні або позаштатні працівники КДБ. Поняті час від часу допомагали офіцерам — їх, напевне, підштовхував шукацький інстинкт.

Та, зрештою, непрохані гості покинули подвір’я, від сусідів повернулася Надійка, і ми, гамуючи збудження, почали