Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
— Все гаразд, — сказав Нік. — Ходімо. Ти взяла відерця?
— Еге ж, і покришки для них теж.
Вони рушили вниз до струмка. Нік уважно обдивився схил і берег над струмком. Сестра спостерігала за ним. Вона тримала відерця в одному з мішечків і несла його, перевісивши через плече разом з іншим мішечком.
— Ти не взяв вудлище, Нікі? — спитала вона.
— Ні. Я виріжу собі нове, якщо ми будемо рибалити.
Нік ішов попереду, тримаючи рушницю в одній руці й звернувши трохи вбік від струмка. Полювання розпочалося.
— Дивний струмок, — сказала сестра.
— Це найбільший з тих струмків, які мені доводилося бачити, — сказав Нік.
— Він глибокий і страшний, як на струмок.
— Його живлять джерела, — сказав Нік. — Він підмиває берег і поглиблює своє дно. Тут страшенно холодна вода, Мала. Ось спробуй.
— Бр-р! — вигукнула вона. Вода була холодна до дрижаків.
— Сонце трохи нагріває її, — сказав Нік. — Але не дуже. Нам буде легко полювати. Он там нижче ростуть чорниці.
Вони попрямували вниз уздовж струмка. Нік вивчав береги. Він помітив слід норки й показав його сестрі. Вони побачили короликів з червоними коронами на головах, короликів, що полювали на комах і дозволили хлопцеві й дівчині підійти ближче, а тоді шаснули в кедрові зарості. Побачили вони й омелюхів, спокійних, лагідних, гордовитих птахів, які рухалися з елегантною грацією, красуючися чарівними жовтими плямками на крилах і на хвості. Мала сказала:
— Вони найпрекрасніші з усіх птахів, Нікі. Красивіших і бути не може.
— Вони такі, як твоє обличчя, — сказав він.
— Не такі, Нікі. Не жартуй. Омелюхи викликають у мене такий радісний і урочистий настрій, що мені аж плакати хочеться від щастя.
— Вони особливо гарні, коли кружляють, і спускаються на дерево, і потім сидять такі горді, приязні й шляхетні на вигляд, — сказав Нік.
Вони пішли далі. Раптом Нік звів рушницю й вистрілив, перш ніж його сестра побачила, куди він цілиться. Потім вона почула, як падає великий птах і б'ється крильми об землю. Вона бачила, як Нік знову налаштував рушницю і вистрілив ще двічі, і щоразу чула, як серед верболозу тріпочуть крила. Великі коричневі птахи вихопилися з кущів, один птах, ще трохи пролетівши, опустився на верболіз, його гребінчаста голова схилилася набік, і комірець із пір'я настовбурчився на шиї: він дивився вниз, туди, де ще билися на землі підстрелені птахи. Птах, що дивився вниз з червоного верболозу, був прегарний, відгодований, важкий і виглядав страшенно по-дурному із своєю нахиленою головою; коли Нік поволі звів рушницю, сестра прошепотіла:
— Не треба, Нікі, прошу тебе, не треба! Ми вже й так маємо багато.
— Гаразд, — сказав Нік. — Ти сама хочеш зняти його?
— Ні, Нікі! Ні!
Нік пішов у лози, підняв три шотландських куріпки і, добивши головами об приклад рушниці, поклав їх на мох. Мала помацала їх, теплих, ситих, з чудовим пір'ям.
— А які вони смачні, — сказав Нік. Він був щасливий.
— Мені їх шкода, — сказала сестра. — Вони раділи ранкові так само, як ми. — Вона дивилася на куріпку, що все ще сиділа на дереві.
— Ця куріпка й справді має придуркуватий вигляд, коли дивиться отак униз, — сказала Мала.
— В цю пору року індіанці називають їх дурними курми. Після того як на них трохи пополюють, вони стають жвавішими. А ось ці зовсім як дурні кури. Вони ніколи не жвавішають. Це кущові куріпки. А тих називають комірцеві куріпки.
— Я сподіваюсь, що ми теж наберемося спритності, — сказала сестра. — Скажи їй, щоб вона забиралася геть, Нікі.
— Скажи сама.
— Забирайся геть, куріпко! Птах не рухався.
Нік підняв рушницю, і птах подивився на нього. Нік знав, що він не може застрелити птаха, не засмутивши сестру, і тоді він зафуркотів, як куріпка, що вилітає зі схованки, і птах подивився на нього зачарованим поглядом.
— Давай краще ми не займатимемо його, — сказав Нік.
— Вибач, Нікі, — сказала Мала. — Він дурний.
— А які вони смачні, — сказав Нік. — Ти зрозумієш, чому ми на них полювали.
— На них теж іще не сезон?
— Звичайно. Але вони вже доросли, і ніхто, крім нас, на них тут не полював би. Я вбив чимало великих рогатих сов, а велика рогата сова вбиває куріпок майже щодня. Вони весь час полюють і вбивають усіх гарних птахів.
— Цю куріпку сові легко вбити, — сказала сестра. — Мені вже трохи відлягло з душі. Тобі дати мішок?
— Я випатраю їх, а потім складу в мішок, загорнувши в папороть. Звідси вже недалеко й до чорниць.
Вони сіли під кедром. Нік розчинив птахів, вийняв теплі нутрощі, пошукав у них те, що можна їсти, потрухи, вичистив їх і промив у струмку. Коли птахи були випатрані, він пригладив їм пір'я, загорнув їх у папороть і поклав у мішок з-під борошна. Потім зробив з мішка рюкзак, повісив собі на плече, вернувся до струмка, сховав у нього нутрощі, а тоді кинув кілька шматочків легень у струмок, щоб подивитись, як у бистрій течії шугає форель.
— З нього була б гарна принада, але нам її не треба зараз, — сказав він. — Вся наша форель у струмку, і ми братимемо її, коли нам буде потрібно.
— Цей струмок збагатив би нас, якби протікав біля нашого дому, — сказала сестра.
— Тоді з нього виловили б усю рибу. Це останній струмок у наших краях, до якого не добралася людина, крім хіба ще отого, що в нетрях за озером. Я ніколи нікого не приводив сюди рибалити.
— А тут коли-небудь хтось уже рибалив?
— Ніхто, наскільки я знаю.
— То це незайманий струмок?
— Ні, індіанці тут рибалили. Але вони забралися звідси після того, як перестали зрізати з ялиць кору, і тут не зосталося жодного їхнього табору.
— А Евансів хлопець знає це місце?
— Де там! — зопалу вигукнув Нік. Але потім подумав про те, що сказав, і йому стало неприємно. Той хлопець наче постав у нього перед очима.
— Про що ти думаєш, Нікі?
— Я не думаю.
— Ні, ти думав, Нікі. Скажи мені. Ми ж товариші.
— Може, він і знає, хай йому біс, — сказав Нік. — Може, й знає.
— Але ж ти не певен цього.
— Ні. В тому-то й вся біда. Якби я був певен, то вшився б звідси.
— Може, він уже порається в нашому курені, — сказала сестра.
— Не кажи так. Ти що, хочеш його прикликати?
— Ні, — сказала вона. — Пробач. Нікі, я шкодую, що згадала про нього.
— А я ні, — сказав Нік. — Я вдячний тобі. Однаково він мені муляв. Тільки я перестав думати про нього.
