Щит і меч - Вадим Михайлович Кожевніков

На підніжках багатьох легкових машин стояли циліндричні газогенераторні установки, пофарбовані алюмінієвою фарбою: економили бензин.

Більшість перехожих, навіть діти, одягнені у форму, але не військову, а якихось мілітаризованих громадських організацій.

Стіни будівель обклеєні різнокольоровим пластиром плакатів. Скрізь, не тільки у вітринах магазинів, але й у вікнах приватних будинків, виставлено портрети фюрера. Гітлер тримає одну руку на пряжці пояса, а другу витягнув так, ніби намагається схопити щось над своєю головою. Волосся рівно зачесане, гривка зализана над правою, судорожно зведеною бровою.

Від плакатів рябіло в очах. Вони були рекламою Третьої імперії, вермахту.

Коли повернули на Вільгельмштрасе і помчали повз урядові будови, Йоганн ще раз здивувався, що такі вони схожі на склепи і катафалки: приземкуваті, важкі глиби із затемненими квадратами надмірно маленьких вікон-амбразур.

З карти, альбомів, спеціальних фільмів Вайс добре знав Берлін, і йому не важко було визначити, якими вулицями проїжджала машина. Ось виїхали на Потсдамське шосе і рушили на захід, в район Ванзоо.

На Бісмаркштрасе, вулиці особняків і вілл, що просто потопали в зелені, машина дала короткий сигнал і завернула у розчинені навстіж ворота. Зупинилася біля входу в одноповерховий котедж. У глибині подвір'я серед кущів бузку виднілися ще два таких самих котеджі.

Вайс вийшов з машини, озирнувся і сказав своєму низенькому супутникові, який в очікувальній позі стояв біля відчинених дверець:

— Непогана місцевість! Як вона називається?

— Ходімо, — замість відповіді запропонував низенький, штовхнув перед Вайсом білі дверці в котедж і, вказавши на крісла в холі, запропонував: — Сідайте.

Він вийшов і через деякий час з'явився уже в супроводі хирлявого білоголового старика з владним сухим обличчям. Це обличчя здалося знайоме Вайсові, але зараз не час було замислюватися над цим. Старик узяв посвідчення, що йому передав низенький, так само уважно, як і всі попередні, звірив фотографію з оригіналом і, так само, як і всі вони, заховав документ у кишеню свого піджака. Кивнув, відпускаючи низенького, а Вайсові сказав сухим, скрипучим голосом:

— Ходімо нагору. Ваша кімната там.

Кімната була невелика, обставлена простими і зручними меблями, на вікнах білосніжні серпанкові занавіски. Старик сказав:

— Можете називати мене Франц.

Вайс відрекомендувався:

— Йоганн Вайс.

— Ні, — суворо сказав старик. — Немає Йоганна Вайса, є Петер Краус. — Запитав: — Запам'ятали: Петер Краус? — І наказав: — Ви приймете ванну.

— В такому разі я хотів би принести сюди свій чемодан.

— Ні, — сказав Франц. — Вам усе видадуть з нашого гардероба, все необхідне, відповідно до предметів, що є у вашому чемодані.

Стенувши плечима, Вайс пішов у ванну.

— Візьміть купальний халат, — нагадав Франц, вказуючи на шафу.

Робити якісь здогади не мало сенсу. Попереду — невідомість. Від нього вимагатиметься напружена настороженість, зосередженість всієї нервової енергії. А зараз, коли вже випала така нагода, необхідно відпочити, щоб набратися сил. І Вайс з насолодою, бездумно хлюпався у ванні.

Коли він у купальному халаті повернувся у свою кімнату, його мундира там не було. На дерев'яних плічках висів цивільний двобортний темно-сірий костюм у смужку, а на крючку біля дверей — дощовик.

Все, решта, лежало в чемодані — не шкіряному, з яким Вайс прилетів у Берлін, а в інакшому, фібровому. Хтось старанно замінив кожну його річ інакшою, ідентичною, хоча й не все було нове і такої ж якості.

«Робота груба, але акуратна, нічого не скажеш», — подумав Вайс і почав одягатися, дивуючись точності розмірів всіх предметів одягу й взуття: все було саме раз.

Все, кожну дрібницю, замінили з педантичною скрупульозністю, навіть сірникова коробка з незнайомою етикеткою була, як і попередня, заповнена лише наполовину. Покоївка з незворушним обличчям внесла піднос і мовчки сервірували сніданок на дві персони. І зараз же ввійшов Франц.

— Я з вами за компанію, — сказав він. Наливаючи кофе, промовив: — Поговоримо, щоб вам не було сумно.

З перших же слів його стало ясно, що це зовсім не розмова, а звичайнісінький допит, і провадив його Франц з механічною послідовністю, характерною для всіх допитів.

— Послухайте, Франц, — у голосі Вайса звучала нестерпна нудьга, — якщо мене хочуть тут заново процідити через фільтри, то я й сам не новак. В абвері ми працюємо витонченіше.

Франц міцно стис сухі губи.

— Не поспішайте, Петер, усе в свій час. — І вів далі дерев'яним голосом. — Отже, ви твердите, що в «штабі Валі» були задоволені вашою роботою?

— Нічого я не тверджу, — запротестував Вайс.

— Так чи ні?

— Так.

— Звідки у вас така тверда впевненість?

— Ось звідси. — Вайс постукав долонею по сидінню свого стільця. — Інакше я не сидів би тут, на цьому стільці.

— Ви дуже самовпевнені. Генріх Шварцкопф — ваш друг?

— Так.

— Чим викликана його прихильність до вас?

— Тим, що я завжди пам'ятаю, хто я, і не претендую на дружбу з тими, хто посідає вище службове становище.

— Однак зі мною ви тримаєтесь трохи нахабно, — сказав Франц.

— Я поважаю ваш вік, але підкоряюся тільки старшим за званням.

— Непогано сказано, — в задумі сказав протяжно Франц. — Непогано ви намагаєтесь випитати, хто я такий.

— О, ви метр! — простодушно погодився Вайс. — Саме це я і хотів узнати.

У Франца блиснули очі — це свідчило, що Вайе правильно намацав його дошкульне місце. Нахилившись до старика, він тихим голосом довірливо сказав:

— Я схиляюся перед вашою проникливістю.

— Ну-ну, не перебільшуйте, — задоволеним тоном вимовив Франц, збираючи в куточках очей сухі зморшки, — що означали усмішку.

Свій життєвий шлях Франц почав у готелі «Адлон» хлопчиком-ліфтером і дослужився до високої посади портьє.

Для таємних і явних дипломатів, агентів різних секретних