Ностальгiя - Василь Миколайович Шкляр

— А що я мала робити? — знов у сльози Софія. — Дитина в одному кутку, ти зі своєю писаниною в другому, приткнутися ніде. І так усе життя? Чи ти ждеш татової смерті? — зненацька крикнула йому в лице.

— Заспокойся, — сказав Микола. — Я й сам не знав, що ми опинимося в такій безвиході.

Справді, що ж їм треба було робити? За що зачепитися, аби мати бодай надію на власний притулок? Які тут можливі варіанти, як сказав би слідчий?

Перший: просити у Бога смерті Костя Гнатовича.

Другий: розлучитися із Софією.

Розлучишся — теж чекатимеш до нового пришестя, бо ти холостяк. Маразм. Кретинізм. Київ кишить фіктивними шлюбами і розлученнями, фальшивими довідками і такими ж коханнями, кишить порожніми квартирами, у яких ніхто не живе, тисячами й тисячами безхатніх людей. Та що ж це робиться, товаришу людино, від довідок світ уже став паперовим, черкни — й спалахне, не треба й атомної бомби.

— Не муч себе, — сказав Микола Софії. — Ти ні в чому не винна. Ну, не плач. — Він пригорнув її до себе, таку теплу, трошки розповнілу після пологів, вдихнув запах її волосся і збудив у собі гострий біль. — Не плач, я нікому не дам тебе скривдити.

— Хтось дізнався? — спитала вона.

— Пусте. Не треба плакати.

І знов ця дорога, це вітряне Харківське шосе, яким він колись ніс Марусину на страту. З дітками. Тоді теж не було варіантів. І зараз їх немає у нього. Власне, є, але один-єдиний. Решта під три чорти.

Слідчий зустрів його підкреслено холодно, офіційно, вже не чіпав телефону й звертався на «ви».

— Це я дав фіктивну довідку, — сказав Микола.

Той довго сидів скам’янілий, потім напруга спала з його лиця, і слідчий мовив таким голосом, що в ньому чулись і радість, і смуток:

— Я знав, що ви це скажете.

5

І от настала хвилина, коли він збагнув, що Софії не буде; ще міг снувати собі всілякі припущення, гріти кволу надію, але відчував, що все це намарне. «Сьогодні вона не прийде», — подумав майже з холодним спокоєм, бо думка ця прийшла не з наскоку, вона комишилася в ньому цілісінький вечір, мабуть, ще з тої миті, коли переступив поріг свого дому. Він довго не підпускав цеї гадки, не давав їй волі, та нарешті мусив скоритися: сталося.

— А-а-а… а-а-а…

За стіною плакала кішка, стеля вібрувала під натиском металевого року (що ближче до півночі, то все гучніше), а він сидів у порожній квартирі, як голий у кропиві, і не знав, що йому діяти. Ще мав маленьку крихту надії — подзвонити до Ліди, проте зволікав, боявся цього дзвінка: щадив ту останню крихту, щадив і свій дурний гонор. Після довгих вагань таки підійшов до телефону і набрав номер.

Почувши його, Ліда зраділа, трохи не верещала у трубку (у неї теж грала музика), як славно, Микольцю, що ти приїхав, краще пожити один день у Києві, ніж рік у якійсь глушині, хапай Софію — і мерщій до мене, познайомлю тебе з геніальним режисером, тобі ж це зараз потрібно, чула, пишеш сценарій, — не говорила, а шовком шила Лідуся, і Микола хотів сказати, що Софію вже хап ухопив, але змовчав, промимрив якусь дурницю і поклав трубку. Добре, що не довелося нічого розпитувати, і так усе зрозумів — таки чимало чеснот уділив Бог жінкам, особливо емансипованим.

У час великих програшів зрадлива фортуна, коханка фатуму, підкидає нам дрібненькі удачі, аби хоч трохи відшкодувати втрату й розраяти, не дати впасти у розпач, отож і цього разу не поскупилась на поблажку — після довгого мовчання обізвався телефон і в Стаха.

— Ти що, спалив мою латифундію, що опинився у Києві? — спитав Стах.

— Та ні, приїхав по гонорар, тепер можу купити в тебе маєток.

— Закортіло козаку зеленого часнику! Дзуськи.

— Тоді дозволь заплатити комірне.

— Тільки не грішми, — сміявся Стах.

— Звісно, я знаю твої смаки. Готуй каву, я приїду.

— Прямо зараз?

— А що тут дивного, я завтра вертаюся в село.

— Хіба Софія відпустить тебе серед ночі? Коли ж зміцнювати сім’ю?

— Вона й так міцна, далі нікуди, — сказав Микола.

— Ну, коли так, не барися.

Прихопивши «комірне», Микола вийшов із дому, вийшов у ніч, яка огорнула його м’якою лагідною прохолодою, і він пристояв, глибоко вдихнув повітря, але вільгості не відчув. Щось тіснило груди і не давало дихати.

«От і все», — майнула коротка думка. Так, ніби ні про що.

Машин як на пізню годину пролітало чимало, проте вільної не траплялося, і Микола піймав себе на тому, що це його не дратує, щось його тут притримує, притягує погляд туди, до під’їзду, і перед кожним автомобілем руку він підводить невпевнено, наче чужу, наче йому не дуже й треба кудись там їхати. Він аж стиснувся весь, коли навпроти, по той бік траси, спинилось таксі, але з нього вийшов… якийсь чоловік і рушив до під’їзду.

Зате усевидящий Бог знов послав Миколі даруночок: таксист увімкнув зелене світло, круто розвернувся і відчинив перед ним дверцята.

— Куди?

— На Куренівку.

До всього, як завжди, пощастило на балакучого водія, такого собі гостролиценького борсучка, котрий цілу дорогу не затуляв рота, зовсім не переймаючись тим, що пасажир не приставав на розмову. «Це він щоб не заснути за кермом», — подумав Микола і вирішив для годиться десь устромити слівце, але Борсучок не лишав йому для цього місця, він замовкав тільки тоді, коли пригальмовував біля нічних голосувальників, сподіваючись на підсадку. З попутниками не везло, і Борсучок, хряпнувши дверцятами, неодмінно кидав уїдливу скороминку, наче ті були винні, що жили не на Куренівці. Що ж стосувалося їхнього приватного життя, то тут Борсучок своїм досвідченим оком бачив їх наскрізь.

— Зразу видно, що з чужою. — Лукава посмішка ще дужче загострювала його писок. — Тепер їм лахва: у того жінка поїхала з дітьми, а в тої чоловік. Кому война, а кому мать родна. Та й нам непогано, то ж було цілу ніч простоїш і без плану вертаєшся, вночі ніде ні лялечки, а тепер ще лучче, як до указу. Повилазили. Й міліція подобрішала, за що ж їх брать, як вони радіацію з себе вигонять. Цей…