Вітри сподівань - Володимир Кільченський
— Зібрати зброю, наших поранених на воза… Забитого товариша нашого Павла прив’язати через його коня. Гайда хутко до міста! — розпорядився Голота. Швидко все виконавши, козаки заспішили до Шаргорода.
Зв’язані полонені незграбно сиділи на своїх конях, зігнувшись наперед. Руки були припнуті до їхніх сідел.
— Поспішаймо, хлопці, доки якась веремія[7] нас не настигла. Ляхи десь поруч! — підганяв своїх Санько.
Проїхали майже дві версти від місця сутички з ляським дозором. Санько, який скакав позаду своєї десятки, почув тупіт коней, ляскіт пострілу. Куля зловісно свиснула поряд, і водночас зойкнув один з бранців, що скакав попереду Санька.
— Четверо зі мною, а решта — скоріше до міста! Ми затримаємо цих! — заволав Санько.
Всі п’ятеро спішились і кинулися до узбіччя, тягнучи за собою коней.
Хлопці вихопили пістолі і за мить пальнули по першому ряду драгунів. Із сідел вивалилося декілька вершників, і їхні коні промчали повз козацьких, що стояли обабіч шляху. Гримнув ще один залп, і хвацький стрій ляських драгунів порідшав, вони зупинилися.
— Скоріше на коней! Тікаймо, хлопці! — крикнув Санько.
І майже миттєво всі вже були верхи на конях, мчали до міста, припадаючи головами до грив вірних скакунів.
Позаду ляскали постріли, але кулі пролітали, не досягаючи козаків. Проте після чергових залпів переслідувачів звалився з коня Юрій Бевз, а за ним закричав від болю Кость Танцюра, одначе на коні втримався.
— До лісу! Звертай до лісу, хлопці! Ляха не кидайте, у разі чого — стріляйте! — волав Голота.
Нарешті всі повернули на якусь лісову стежку.
Зупинившись, Санько побачив, що декілька драгунів от-от їх настигнуть. Прицілившись, пальнув і влучив у переднього, а решті перехотілося переслідувати, і вони відстали. Проскакавши деякий час, козаки зупинилися в гущавині і, спішившись, почали оглядати коней та готувати пістолі. Полонений лях сидів на коні, опустивши голову до гриви, уже відчуваючи свою подальшу долю.
— Що, не вдалося твоїм відвоювати тебе? Тепер учинимо тобі допит, а то заб’ють тебе свої і ми нічого не дізнаємось, — весело мовив Санько і наказав розв’язати бранця.
Часу було обмаль, і, не зволікаючи, Санько почав допитувати ляха. Спершу полонений мовчав, а потім, оглянувши всіх, запитав:
— А коли оповім все, не заб’єте?.. Перехрестіться, пане… — звернувся він до Голоти, і той, зиркнувши на своїх хлопців, наклав на себе перста.
— Тільки без вивертів, а то доведеться гріх на душу взяти… Розповідай про ваше військо. Скільки його побіля Шаргорода вештається? — почав розмову Санько.
Хлопці відійшли у бік шляху. Вони мали попередити Санька в тому разі, коли ляхи вирішать їх переслідувати. Бранець сумлінно розповів, що військо Лянцкоронського вже стоїть табором у тисячу вершників та обозом з пішими до трьох сотень і готується завтра оволодіти Шаргородом. Випитавши все, що його цікавило, Санько гукнув до себе Костя Танцюру. Розповів про наміри ляхів і поспіхом відправив хлопця до міста піхом, щоб попередити Давида Нагорного про завтрашній приступ.
Порадившись, вирішили назирці пробиратися до шляху, а вночі повернутися до міста. У лісі швидко стемніло, і козаки, зав’язавши рот полоненому, рушили майже наосліп. Попереду йшов поряд з конем бранець, а за ним, за кілька кроків, залишки десятки Санька Голоти. Під чоботами зачавкотіла багнюка, і Санько зрозумів, що вони таки збилися з лісової стежки, тож наказав зупинитися. Вирішили зачекати, поки зійде місяць, і тоді вже шукати шлях. Так у мовчазному очікуванні діждалися місяця, проте його ріжок не освітив стежку, яка б вивела їх з лісу. Досвідчений Санько, розглядаючи зорі та місяць, все-таки зметикував, у який бік рухатися. Через перешкоди та лісові калюжі вони все ж вибралися на шлях і попрямували до міста.
Незабаром побачили обриси фортеці, і їх зупинили голоси дозорців. Санько відправив своїх — поспати хоча б залишок ночі, — а сам повів бранця до замку, де днював і ночував курінний. Нагорний терміново зібрав сотенних, і на ранок всі знали, як треба захищати місто.
Поляки не забарилися, і вдосвіта захисники міста побачили, як по шляху йшла довжелезна валка людей. Проте чекали ляхів на всіх дорогах, які вели до міста.
Оборонці не могли розпізнати в безладному людському натовпі ляських ратників, та коли ті наблизилися до передових шанців і почали кричати, щоби в них не стріляли, все стало зрозумілим. Санько зі своїми хлопцями був не в перших шанцях, та, почувши крики, збагнув, що перед ними — полонені козаки, а позаду йдуть піші ляхи, немовби за загородою. На полонених висіли торби, наповнені землею, і влучити кулею в ляхів, не забивши котрогось зі своїх, було майже неможливо.
Позаду шанців, де засіли козаки, стояло з десяток гармат. Санько, вибравшись з окопу, побіг до пушкарів та, побачивши старшого, Гераська, почав домовлятися з ним, щоб не палили по своїх. Переконував: «Треба перекинути ядра через їхні голови і накрити ними ляхів, а тоді й козаки не підведуть…»
У шанцях, тримаючи зброю, засіли оборонці, а
