Вітри сподівань - Володимир Кільченський
Найбільше Санько опікувався, щоби з ворожого табору не підоспіла допомога цим ляшкам, і, сидячи в рівчаку, зиркав навсібіч. Вирішив не витрачати набоїв, завмер, а на думці весь час були Денис із Савою. Чи вдалося їм зберегти свої голови?
Праворуч від Санька почувся постріл, і він побачив, що трохи поодаль один з ляхів завалився на землю. «Невже Сава вцілив?» — подумав Санько. Ляхи повернули у бік пострілу. Назустріч їм піднявся із землі Сава Ткач. Вистрілив ще раз і, хитаючись, попрямував на ляхів, на ходу виймаючи шаблю. На ньому майже не було одягу, теліпалося на вітрі якесь обгоріле лахміття. Санько закляк від несподіваного видовища і намагався вгадати в обгорілій постаті свого Саву. Проте це вже був не Сава, а залишок його духу та волі, прагнення до помсти. На ньому не було видно лиця, а темніла округла подоба обрису голови без волосся. Він ішов швидше назустріч своїй скорій смерті, аніж сподіваючись вирватися з ляських лабетів.
Ляхи, напевне, й самі були в якомусь заціпенінні від жахливого стану супротивника, який ішов на них. Ніхто з них не вистрілив у козака. Коли зблизилися з обгорілим Савою, в жодного ляха не піднялася рука завдати йому смертельного удару. Сава кидався до бою то до одного, то до іншого ворога, але ті відступали, не воліючи змагатися з ним у борні. Нарешті сили почали полишати славного козака, і він став на коліна, підпираючись шаблею. Один з ляхів, схоже якийсь старшина, витягнув пістоля і, схиливши голову перед Савою Ткачем, вистрелив йому просто в голову.
Сава на мить відкинувся назад, але, похиливши голову, впав лицем вперед до своїх ворогів. Ляхи стояли, заворожено дивлячись на козака, що гідно прийняв смерть, і, перехрестившись, зібралися йти у бік Санька. Аж тут позаду в них заляскотіли постріли, і Голота побачив свою четвірку хлопців, які лишалися у засідці, а зараз на повний зріст ішли на ляхів.
Опецькуватий старший крикнув своїм воякам, щоб падали на землю, і вони це виконали миттєво. Тепер Санько, бачачи перевагу і прагнучи відомстити за Саву Ткача, схопився і побіг назустріч своїм хлопцям, волаючи:
— Заб’ємо клятих паліїв, убивць нашого Сави!
Ляхи, почувши з обох боків войовничі козацькі вигуки, не вставали назустріч для борні, а тихо лежали там, де попадали. Санько одночасно зі своєю четвіркою добіг до ляхів, що розпласталися на землі, і побачив, що тільки двоє з них поворухнулися після покрику козаків. Інші лежали, стікаючи кров’ю.
— Ставайте на ноги, підпанки задрипані, а то тут і залишитеся валятися, — закричав Санько і копнув під живіт жирненького ляшка.
Двоє ляхів неохоче піднялись із землі і вирячились на закопченого, напівобгорілого Голоту.
— Проше пана… проше… Я вас стрелив тільки що… Ви померли… — белькотів старший.
Санько зрозумів, що і на ньому не залишилося майже нічого цілого.
Втрутився Панько Сербин. Він підійшов до ляха і, повернувши його в той бік, де лежав Сава, промовив:
— Наш побратим помер… Савою його звали.
Двоє ляхів почали приходити до тями від щойно пережитого, а Санькові треба було подбати про Саву Ткача та розшукати Дениса Котуза. Троє хлопців взялися копати поряд із забитим могилу, а Голота і Сербин кинулися шукати зниклого Котуза. Поспішали, побоюючись підходу до місця жахливого побоїща ворогів, і раптом Санько почув голос Сербина:
— Десятнику! Він тут лежить!..
Голота підбіг до Панька і побачив біля нього обгоріле тіло скорченого від передсмертного болю Дениса.
— І ти, друже, не зумів врятуватися, — промовив Голота і, помовчавши, додав: — Це я винен. Не вберіг вас, хлопці… Простіть…
Почали ножами рити яму поряд з померлим Денисом Котузом. Коли заглибилися на аршин, скотили туди тіло Дениса — для вічного спочину. Санько прошептав молитву і, повернувшись до решти хлопців, які стояли побіля могильного горбика, прочитав і за Саву. Ставши лицями до сходу, поклали на груди хрести, просячи благості Божої за убієнних. Потім підняли бранців і попрямували до місця переправи.
Голота увесь час квапив гурт своїх хлопців та двох бранців, проте позаду вже чувся кінський тупіт. Вони побачили двох вершників, які, спішившись, розглядали відбитки ніг. Всі вже лежали на землі. Попадали і бранці, побоюючись, що козаки в разі небезпеки їх порішать. Вершники, сівши на коней, тихою ходою попрямували в їхній бік, і всі почали готувати зброю до неминучої сутички.
Вороги наблизились сажнів за сорок, але не помічали козаків, які залягли. І тут один з бранців схопився на ноги і побіг їм назустріч, щось на бігу викрикуючи і петляючи, мов заєць. Санько стукнув по голові полоненого, що лишився з ними, і крикнув хлопцям:
— Паліть по всіх!
Бранець, що утікав, діставши кулю в спину, впав навзнак, тільки змахнув зв’язаними руками, а верхові, не встигши прицілитись, пальнули в небо і впали з коней.
— Швидко до човна!.. Дідько з ними, несіть хоч одного «язика»… Там очухається! — вигукнув Санько.
Лука Мудрак закинув на спину бранця
