У дзеркалі, у загадці - Юстейн Гордер
— О, ні. Ніщо не забувається швидше, як розташування камінців на пляжі. Окрім того, камені не здатні нічогісінько згадати.
— Але ж атоми й молекули у твоїй голові можуть згадати про події багаторічної давності, незважаючи на те, що з того часу нашарувалося безліч нових думок та спогадів. Чи не є думка або спогад певним візерунком з крихітних камінців на березі свідомості?
— А ти також умієш пригадувати. Бо ж пригадуєш, як у дідуся було запалення легенів. Сам казав…
— Правда, але душа моя не зшита з сотень тисяч атомів та молекул.
— З чого ж у такому разі твоя душа?
— Вона вилущилася з Божого розуму.
Сесілія задумалася, а тоді сказала:
— Моя душа, напевно, також. Хоч вона й складається з атомів та молекул, але, можливо, також вилущилася з Божого розуму.
Аріель відмахнувся:
— Як би там не було, небесних справ ми зараз не торкаємося.
— Ти обіцяв розповісти про небо…
— Небо ще почекає, Сесіліє. Коли йдеться про людську душу, ми дуже близько до неба.
Дівчинка глянула на стелю:
— Бабуся каже, що душа божественна.
— Твоя бабуся надзвичайно мудра.
— До того ж вона знає Біблію і усі саґи Снорре майже напам’ять.
— Ось воно! Знову!
— Що таке?
— Оте «напам’ять» є частиною великої загадки, про яку ми говоримо зараз. Ти задумувалася, що людський мозок — найзагадковіша матерія у всесвіті?
— Раніше — ні…
— Усі атоми твого мозку витворилися колись на одній зірці. Але згодом вони якось відфільтрувалися і стали тим, що ми називаємо «свідомістю». Людська душа, отже, тріпочеться у мозку, сплетеному з тонкого пилу, котрий якоїсь миті осипався з небесних зір. Людські думки і почуття без угаву граються на нитях того тонкого зоряного пилу, там, де усі нервові струни сплітаються докупи, щоразу по-іншому…
— Тоді, мабуть, у моєму мозку є трохи пилу з Вифлеємської зорі.
— В усіх передуманих тобою думках, в усіх твоїх спогадах.
Сесілія усе намагалася визирнути у вікно, а ангел говорив далі:
— Чудове, напевно, відчуття — бути живим мозком у всесвіті. Наче власний маленький універсум знаходиться в середині великого універсуму. Бо у твоєму мозку стільки ж маленьких атомів та молекул, скільки зір і планет у космосі…
Дівчинка перервала його розповідь:
— До найпотаємнішої моєї думки, певно, так само далеко, як до найвіддаленішої зірки у всесвіті.
Аріель кивнув:
— Різниця лише в тому, що мозок свідомий самого себе. Він завжди здатний оцінити власну діяльність. Таке неможливе на небесах. Та й всесвіт не може сказати про себе: «Я — це я». Для цього всесвітові необхідна допомога людини.
Вона переможно усміхнулася:
— Тут я з тобою погоджуюся: справді суттєва різниця.
— Але ти все ще не пояснила, як відбувається «згадування».
— О, зовсім забула.
— Як цікаво.
— Що тут цікавого?
— «Зовсім забула». Може ліпше розкажеш, що таке «забувати».
— Просто вилетіло з голови.
— «Просто вилетіло з голови!» — повторив Аріель, намагаючись наслідувати ще й голос Сесілії.
— Але, буває, забуте зненацька знову виринає. Часом сидить на кінчику язика.
— На кінчику язика?
— Так кажуть.
— Ніколи б не подумав — язик — і має щось спільне зі спогадами. Може, ще скажеш, що й слова можна скуштувати на смак точнісінько, як і полуниці?
Сесілія засміялася.
— Здається, я знаю відповідь, — сказала вона. — Коли мене ніхто не відволікає, думка, звичайно, вигулькує сама. Дідусь каже, ніколи не треба перейматися тим, що думка втекла…
— Чому ж ні?
— Вона наче риба, яка зірвалася з гачка, відпливає собі на глибину, а повертається ще вгодованішою.
— Тоді вони мають рацію.
— Хто?
— Та деякі з наших ангелів, котрі полюбляють казати, що нам ніколи не збагнути земних речей. Але мені не хотілося з тим миритися. Я завжди намагався зрозуміти, що це таке — бути людиною з плоті і крові.
— Не знаю, чи зможу тобі допомогти, бо я сама цього не розумію.
Аріель спурхнув з ліжка і став підніматися догори. Отак літаючи кімнатою, він ні на мить не вмовкав:
Пригадуєш слова, які я сказав тобі, коли ми вперше зустрілись?
Сесілія задумалася:
— Ти сидів на підвіконні, це точно. А от що ти сказав, не певна, чи пам’ятаю.
— «Не певна, чи пам’ятаю…»
— «Привіт!» або щось подібне.
Ангел похитав головою. Запала довга мовчанка. Нарешті Сесілія замахала руками:
— Хвильку! Воно у мене на кінчику язика…
— Мусиш його сплюнути, доки воно знову не «вилетіло з голови».
Аріель сів на підвіконня, як і того першого разу коли показався їй наяву. Сесілія глянула на нього і сказала:
— Ти запитав, чи добре я спала.
— Вітаю!
— Це було не так уже й важко!
— А я став свідком великої містерії. Я спитав чи ти щось пригадуєш, а ти відповіла, що забула. Вилетіло геть — і все! Але коли ти не можеш щось згадати, де перебуває те, що ти забула?
Сесілія розвела руками:
— Справді, дивні речі з нами відбуваються. Деколи мені раптом щось спадає на гадку.
— Звідки ж воно спадає?
— З голови.
Аріель довго обмірковував почуте:
— А куди впадає?
Сесілія засміялася:
— До голови.
— Отже,
