У дзеркалі, у загадці - Юстейн Гордер
— А може, тобі варто було б стати поетом, — запропонувала Сесілія. — Правда, стиль у тебе не надто класичний.
— Я б віддав перевагу дослідженню природи, бо не зовсім розумію, що відбувається, коли ви розмовляєте між собою. Як невидимі слова випорскують із рота і шкрябаються вузькими ходами вуха, перш ніж розтанути у драглистій масі мозку.
Саме тієї миті й відбувався процес, який описав ангел. Його слова розтанули у мозку Сесілії і стали її думками. Вона довго лежала мовчки і розмірковувала над почутим, тож Аріель урешті заговорив знову:
— Так само не збагнути мені, як вам вдається сформувати в роті слова. Часом усе відбувається неймовірно швидко. Здається, наче слова виливаються потоком. Може, так відбувається тому, що ви й самі не знаєте до пуття, що кажете, а слова уже вилетіли.
Дівчинка потупила погляд:
— Ми не завжди думаємо про те, що робимо. Коли мені треба бігти до школи, я біжу. Нема часу думати, як я переставляю ноги. Якщо подумаю, обов’язково спіткнуся. Так і в розмові. Деколи ми спотикаємося на словах.
— А ще вам треба без кінця дихати. Це теж відбувається само собою?
— Напевно.
— Страшно. Бо якщо ви хоча б один раз забудете вдихнути, серце перестане битися. Якщо ж серце перестане битися…
— Отакої! — вигукнула Сесілія. — Нема чого нам про це думати.
Він винувато притулив руку до уст:
— Вибач! Ми розмовляли про те, як ви формуєте невидимі слова у роті, перш ніж вони запурхотять від рота до вуха. Це правда, що в усіх людей різні голоси?
Сесілія кивнула:
— Питання «Як тобі спалося?» мама вимовляє зовсім інакше, ніж тато чи бабуся. Навіть якщо я з головою сховаюся під ковдру, не сплутаю їхні голоси. Будь-яке слово кожна людина вимовляє по-своєму. Це ж стосується і музичних інструментів. Гама до-мажор, заграна на кларнеті, звучить зовсім не так, як на скрипці. Я навіть читала, що дві скрипки не мають однаковісінького звучання. Так і з нашими голосами.
— Це доводить, якими чудовими інструментами є вухо та голосові зв’язки.
— Навіть якщо вікно зачинене, я чую завивання вітру надворі або чую, як проїжджає на велосипеді поштар. Бачив би ти, як він упав з велосипеда…
— Я сидів тоді на вікні поруч із тобою.
— Тебе всюди повно… А коли в будинку зовсім тихо, я можу деколи почути, як падає сніг.
Сесілія почала вимахувати рукою.
— Я можу бачити вухами.
— Дурниці!
Ангел Аріель спохмурнів:
— Навіть те, що ми говоримо про дуже дивні й незвичайні речі, не дає тобі права мати мене за дурня.
— Але ж це правда. Коли я лежу у своїй кімнаті і прислухаюся до звуків знизу, то можу бачити, чим займаються мої родичі, і взагалі, що там відбувається.
— Тоді ти трохи володієш ангельськими здібностями.
Дівчинка підвелася на канапі.
— Я завжди була переконана, що ти перебільшуєш відмінність ангелів від людей.
— Ми цілком відмінні у своїй суті. Вас зліпили із кількох мільйонів молекул на випадковій планеті у всесвіті. Ви перебуваєте тут лише мить, але нічого собі з того не робите й легковажно товчетеся по світу. Базікаєте і регочете, плетете якісь змови, зовсім, як ангели на небесах.
— Тобі не здається, що бути ангелом — це звучить трохи містично.
— Про це вже велася мова. Річ у тому, що ми були тут завжди. До того ж ми знаємо, що ніколи не полетимо сторч у порожнечу, у ніщо, наче мильні бульбашки. Ми просто Є, Сесіліє. Ми завжди БУЛИ і завжди БУДЕМО, а ви приходите і відходите…
Дівчинка глибоко зітхнула:
— Хотілось би більше поміркувати над життям.
— Ніколи не пізно.
— Не знаю чому, але мені раптом стало так сумно…
— Не сумуй! Бо тоді мені доведеться втішати тебе. Деколи мені здається, що ви тільки й знаєте — плакати та жалітися.
— Легко тобі казати!
— У нас зостався ще тільки один орган чуття. Він не такий невизначений, як решта, однак не менше загадковий.
Сесілія витерла сльозу:
— Ніяк не згадаю, як називається п’ятий орган чуття… Дотик?
Ангел кивнув:
— Ми уже говорили про тонку оболонку шкіри та волосся, у яку з голови до ніг загорнута плоть і кров. Щоб смакувати їжу, вам потрібний язик. Але ви можете відчувати смак усім тілом. Щось є холодне або тепле, мокре або сухе, гладке або шерехате…
— Не так уже й незвично, як на мене.
— Для ангела ж — це найдивніша річ на світі. Камінці на пляжі не можуть відчувати того, що вони лежать і труться один до одного, коли на берег набігає хвиля. Камінь не відчуває, як ти береш його в руки. А ось ти можеш відчувати камінь.
— Ти уважно розглядав мою колекцію камінців? Деякі я купила, інші мені подарували, проте більшість з них я знайшла на пляжі. На «невідомому пляжі».
— Ти маєш на увазі Кріт?
Сесілія відчула себе майже зрадженою:
— Ти й це знав?
Ангел кивнув:
— Я не раз розглядав твої камінці, коли ти спала. Але ніколи не міг збагнути, як це — відчувати їх на дотик.
— Тоді ти багато втратив. Деякі з них такі гладенькі та круглі, аж хочеться сміятися.
Аріель випурхнув із зеленого вухатого
