У дзеркалі, у загадці - Юстейн Гордер

Не завжди можна до кінця збагнути те, що твориш? Я, скажімо, можу намалювати або накреслити щось на аркуші паперу. Але це не означає, що я розумію, як почувається моє зображення. Бо ж мій малюнок не живий. А найдивовижніше те, що я живу!

Більше нічого, нічого, що заслуговує на те, аби його записати, не спало їй на думку, і вона закинула записник на місце, під ліжко.

Мабуть, Сесілія знову заснула, бо коли прокинулася, почула голос:

— Як тобі спалося?

Це був ангел Аріель. Дівчинка кліпнула очима. Ангел сидів на колінцях у ногах її ліжка.

— Я весь час був тут, — запевнив він.

— Але ж я тебе не бачила.

Минула якась мить, перш ніж ангел відповів:

— Я, певно, не розповідав тобі, що є дві форми наших відвідин. Здебільшого ми сидимо коло вас невидимими. І тільки дуже зрідка показуємося по-справжньому, як оце я тут.

— Проте обидві форми є формами ангельської вахти?

— Так, обидві.

— А як було з тим хворим хлопчиком у Німеччині?

— Я просто був присутній.

— Я не зовсім розумію, як я можу тебе не бачити, якщо ти в кімнаті.

— Не так важко пояснити.

— То поясни!

— Коли тобі снилося невідоме узбережжя, хіба ти не була присутньою там, на тому березі?

— Була, якось…

— А люди, які були на березі, бачили тебе?

— Звичайно, ні.

— Але ти б могла поїхати туди з товаришкою і купатися саме на тому пляжі. Люди бачили б тебе, ти б показалася їм насправді.

Сесілія заглянула ангелові у його небесно-зелені, наче сапфірові, оченята.

— Цікаве порівняння… А тоді ти ледве встиг занести мене у ліжко перед маминим пробудженням.

— Так, ми встигли в останню мить.

— Якби не встигли, у неї, напевно, був би переляк. А може, вона б подумала, що я знову здорова. «Яке чудо, Сесіліє! Ти раптом одужала!»

Аріель засміявся:

— Так цікаво спостерігати за тобою, коли ти спиш.

— Ангели ніколи не сплять, правда?

Аріель похитав головою:

— Ми не розуміємо, що таке сон. А ти?

— Не зовсім…

— Але, напевно, знаєш, що відбувається в твоїй голові, коли ти спиш?

Дівчинка стенула плечима:

— Я просто вимикаюся.

— Як же ти насмілюєшся?

— А чому б ні?

— Ти ж не знаєш, чи прокинешся знову… Може, спробуєш описати стан сну?

Сесілія тихенько зітхнула:

— Коли ми вимикаємося, ми не є притомними. Можна сказати, ми десь на межі. Тому ніхто точно не знає, що таке сон.

— Незбагненно, бо ж у голові може відбутися маленька революція.

— Коли вона відбувається, ми уже спимо. Не встигаєш подумати «зараз я засну», у ту мить уже запізно думати. Голова схожа на машину, яка раптом вимкнулася.

— Якщо вона вимикається сама, то у неї немає струму. Як же вона здатна за кілька годин знов увімкнутися?

— Ти надто складно питаєш. Ми просто засинаємо, а за кілька годин прокидаємося. Тато, до того ж, має вмонтований у голову будильник. Він щоранку прокидається за п’ять хвилин до сьомої. Тоді встає і вимикає будильник, який повинен задзвонити за п’ять хвилин. Але таке трапляється тільки у будні дні, коли він знає, що йому слід вставати. У неділю тато спить набагато довше, будильник йому тоді не потрібний.

Аріель сплеснув руками:

— Здається, ми розмовляємо про найбільшу загадку в усьому піднебессі.

— Це ти вже казав багато разів.

— Але я маю на увазі не тільки те, що пов'язане зі сном.

— А що ж іще?

Сесілія звелася на ліжку, а Аріель заглянув їй глибоко у вічі:

— Ви створені з атомів та молекул на маленькій планеті у всесвіті. Тут ви одержали шкіру та волосся, п’ять чи шість відчуттів, які дають вам змогу сприймати світ навколо себе. А всередині твердої скаралущі, створеної з матеріалу, що нагадує гіпс або вапно, міститься м’який мозок, який дарує вам здатність спати і бачити сни, думати і згадувати про щось.

Вона кинула погляд на низку перлів, яка висіла поверх грецького календаря з котиками.

— Я вже казала: не люблю розмовляти про нутрощі.

— Можемо поговорити про душу, Сесіліє. Можливо, вона також у нутрощах, але не є такою ж частиною тіла, як, скажімо, серце чи нирки.

Вона знову повернулася до нього:

— Тоді говори про душу, але не про серце й нирки.

— Найзагадковішим є те, що ви називаєте «спогадами». Ти можеш, наприклад, упізнати людину, яку зустрічала дуже-дуже давно. Якби ти, скажімо, у великому місті знову зустріла того кельнера-веселуна, який увесь час скубав тебе за волосся, ти б одразу впізнала його, хай би навіть довкола юрмилося безліч інших людей.

— Ти й на Кріті був?

Ангел кивнув:

— Чи у вітальні, чи на Кріті, для мене це не має значення.

— Пам’ятаєш його, правда?

— Дуже добре пам’ятаю.

Аріель зручно вмостився:

— Що ти відчуваєш всередині голови, коли «згадуєш» про щось? Що відбувається з усіма атомами і молекулами у твоєму мозку? Може, вони зненацька зриваються з місць і влягаються точнісінько так, як було тоді, у той момент, який ти згадуєш?

Сесілія зачудувалася:

— Ніколи раніше не думала про це так.

Аріель нетерпеливився:

— Думаєш,