У дзеркалі, у загадці - Юстейн Гордер

Мала кивнула:

— Вистава може бути страшенно веселою, та може бути й сумною, бо нам не завжди сняться приємні сни. Можуть снитися жахи і всяка бридота…

Тепер у голосі ангела звучало розуміння:

— Шкода, що вам доводиться мучити себе. Ідеальним варіантом у ситуації була б можливість вийти зі сну, який вам не до душі. У кінозалі неодмінно мусить бути аварійний вихід. Але оскільки ваша душа і є тим кінозалом, — до того ж вона визначає увесь репертуар, — то неможливо. Бо ніяк не втекти вам від своєї ж душі. Сам себе не вхопиш за хвоста. А може, саме тому ви так і чините. Кусаєте себе за хвіст, а тоді плачете й кричите від страху й болю.

Сесілія почала гризти нігті:

— Не хочу, щоб так було. Але ж я не можу собі замовити лише приємні сни. Доводиться миритися з тим, що є. Після довгої ночі я пробуджуся і уявлятиму, наче була на Кріті. Я справді там перебувала під час сну, бо уві сні здається, ніби ти там, де відбувається сон.

Аріель розглядав дівчинку своїми ясними сапфіровими оченятами:

— Ось воно!

— Що?

— Зачекай хвильку! Чи сниться вам, ніби ви літаєте або проходите крізь зачинені двері?

— Уві сні все може статися. У кожному разі, майже все. Мені для цього й не обов’язково спати. Я можу літати в думках, пурхати по всьому будинку… або податися до чужих країв. Одного разу мені снилося, мовби я на Місяці. Маріанна і я знайшли космічний корабель за старою молочною фермою, натиснули кнопку і злетіли у космос.

Аріель знову звився під стелю. Зробивши невелике коло по кімнаті, він опустився на стілець перед ліжком.

— Тепер усе поскладалося на поличках, — мовив він.

Сесілія замотала головою:

— Нічого не розумію.

Він вказав на її чоло:

— У думках ви здатні робити те, що ангели роблять усім тілом. Уві сні ви робите те ж саме у своїх головах, що ангели роблять у цілому Божому творінні.

Сесілія трохи розгубилася:

— Ніколи не думала…

— Та це ще не все, — продовжував ангел. — Уві сні вам ніщо не зашкодить. Ви такі ж невразливі, як і ангели в небі. Усі ваші видива — чиста і ясна свідомість, і п’ять відчуттів тут ні до чого.

Тут Сесілії зблисла зовсім свіжа думка. Вона випросталася у ліжку й сказала з твердим переконанням у голосі:

— Тоді, можливо, наша душа безсмертна! Така ж безсмертна, як ангели на небі.

Аріель ухопився за слово:

— Тепер ти трохи краще розумієш, як це — бути ангелом. Хоч ми й говорили здебільшого про людей з плоті і крові, однак ти зуміла дещо збагнути у небесних речах. Бо небо відображається в землі, наче в дзеркалі.

Дівчинка невгавала:

— А душа божественна, чи не так?

Він не відповів, і Сесілія вирішила, що повинна будь-що його втримати, аби він не зник:

— Ти обіцяв мені багато розповісти.

Аріель кивнув:

— Однак саме цієї миті твоя мама йде з вітальні нагору. Я заховаюсь у дзеркалі.

Сесілія озирнулася по кімнаті:

— Про яке дзеркало ти весь час говориш?

Ангел зліз зі стільця і покрокував підлогою. З кожним кроком він наче розчинявся у повітрі. Зникнувши зовсім, сказав:

— Усе Боже творіння — дзеркало, а всесвіт — загадка.

Минуло багато днів, а ангел Аріель усе не з’являвся. На стільці біля Сесілиного ліжка завжди сидів хтось із родини. Христина відвідувала її майже щодня, хоча мама й бабуся самі навчилися робити уколи. Не завжди Сесілія могла визначити, який нині день або яка пора дня й ночі. Коли вона трохи чулася на силі, то записувала кілька нових думок у китайський записничок.

Лижі й саночки стояли прихиленими до стіни батьківської спальні. Усе ще була зима і лежало багато снігу. Сесілія твердо вирішила одужати до того, як розтане сніг. Їй духу не вистачить чекати знову цілий рік, аби стати на лижі.

Вона ніколи нікому й словом не обмовилася про Аріеля. Він не мав жодного стосунку до решти родичів. Хоча Сесілія й була членом родини Скутбю, чулася вона, однак, людиною, яка стояла сам на сам із собою поміж небом та землею.

Та що ж із ним трапилося? Хіба не обіцяв він розповісти їй про небеса? І хіба не він казав, що ангели ніколи не брешуть?

Невже обдурив? Змусив Сесілію розповісти усе про людину з плоті й крові, а сам чкурнув, не дотримавши своєї обіцянки?

Вона розплющила очі. Майже тієї ж миті увійшла мама і сіла на край ліжка. Сесілія дивилася на неї порожнім поглядом.

— Ти знову чистила цибулю? — пробурмотіла вона.

Мама похитала головою. Та Сесілія все ж дорікнула:

— Ви надто багато їсте цибулі.

Мама провела рукою по її волоссі:

— Майже дванадцята. Усі вже полягали спати. І я теж спробую трохи поспати.

— Спробуєш поспати?

— Та… я ковтнула таблетку.

— Не слід звикати до таблеток.

— Одна не зашкодить.

Сесілія глянула на маму:

— Цікаво, як це ми так створені, що мусимо спати.

— Людина відпочиває уві сні. Дехто впевнений, що сни нам також потрібні.

— Навіщо?

Мама зітхнула:

— Я не знаю.

— Здається, я сама знаю відповідь.

— Невже?

— Нам, певно, сняться