Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Олена Оксентіївна розридалася, мов за рідним.

— Засипали... І пішли... Ми з Любцею вибралися, узяли наші мітли... А земля на могилі... Земля... рухалася... рухалася... а потім перестала.

Вчителька застигла, немовби знову перед очима виник отой горбочок землі, що рухався, рухався безгучно й страшно, витерла вже сухі очі, наче хотіла стерти зображення, спогад, що навіки прикипів до сітківки, залишився там, наче фото.

Місяці в тюрмі, спершу нестерпно довгі, промайнули швидко.

Все пізнається в порівнянні, і те, що здавалося б одразу після арешту жахом, нині, після страшного досвіду Кременецького каземату, виглядало майже нормально. Прикарпатська тюрма не знала нічних катувань. Коли першого дня в’язні почали готуватися до сну, Роман за звичкою почав шукати, що б ото напхати у вуха.

— Ти чого вовтузишся? — здивовано запитав сусід з нижніх нар, дядько Василь, — Романові як новачкові дісталися, звісно, верхні.

— А ви що, дядьку, можете це слухати?

— Що?

І Роман не повірив — ну й місцина, тут питають — що?

— Хіба у вас катують не вночі?

— Катують? — перехрестився дядько Василь. — Хай Господь боронить, що ти таке кажеш, сину?

І Роман розповів, як Крем’янецька тюрма здригалася кожним каменем від фундаменту до покрівлі, як навіть звичний до всього дах підіймався, мов волосся, від нелюдських зойків, якими сповнювали нещасні нічне повітря, перекриваючи отим багатоголоссям навіть шум двох потужних тракторів, які ревли двигунами три години поспіль. Отой оркестровий супровід хору людської муки літав між Кременецькими горами, відбивався відлунням, проникав крізь мури, стискав серце. Ніхто не спав. Вгадували в отих стогонах знайомі голоси, часом навіть жіночі, часом, здавалося, рідні. І кожен думав — а коли моя черга?

Серце трохи попустило — не катують. Попустило не так за себе — за отой дівочий голос, що виводив надвечірнє «Ой, Романе-Романочку».

— І жінок мордують, нелюди? — перехрестився старий селянин, якого узяли за допомогу повстанцям, якась зараза виказала, і в криївці знайшли посуд, що належав начебто їхній родині. — Ні, у нас тихо. Б’ють, звичайно, на допитах, не без цього, тюрма, але щоб катувати — такого не чули. У нас начальник добрий...

Про «доброту» начальника тюрми у Прикарпатську ходили майже легенди. Невисокий, товстенький, вайлуватий, він полюбляв дві речі — спати і пити. До того ж у Прикарпатську його пристрасть до горілки змінилася іншою — до місцевого вина. Оте знамените вино «Феліче» або «Щаслива крапля», як називали його фанати-споживачі, замінило йому майже всі задоволення життя. Вперше цього чудового вина налила йому по-сусідськи якась пані з дивним, не нашим іменем, яке саме по собі є достатнім приводом для арешту, але хіба ж підніметься рука на таку чарівну жінку, на таку добру, дбайливу, на людину, яка зробила для нього, звичайного собі майора, стільки, що й рідна мати не змогла б!

Чи не з перших днів після його призначення сама прийшла до нього, самотнього вовка, якого обходили стороною навіть свої — робота така. Прийшла не з проханням, а з дарунками: вино власного виробництва, міцне, вистояне, неймовірне на смак. П’єш — і не п’янієш! І голова не болить, і почуваєшся ладним обійняти світ!

Що за чудове місто цей Прикарпатські А він ще не хотів сюди їхати, в це бандерівське осине гніздо — стрілянина тут, наче війна ще триває, роботи — море, тюрма наче й велика, містка, але вже давно переповнена, не встигають ні судити, ні відправляти. Але кожну роботу можна виконувати з любов’ю! А йому так добре, коли вип’є вранці скляночку, або хоч трохи отих «крапель щастя», таких смачних, таких солодких, таких лікувальних!

Він же не алкоголік, він п’є, бо доктор призначив. Ця пані з незвичайним іменем — Ара-їда... ні, Арі-ада... Ні, просто Ада, так легше, вона ж, кажуть, лікарка. Вона знає, як лікувати його печінку, поранену... ні, пошкоджену в боях... ні, в боротьбі з класовим ворогом! Це ж від роботи, це робота у нього така! Це все від нервів! І пані Ада приписала йому випивати по склянці цього вина тричі на день. І сама приносить. Особливо тепер, після операції. Жовчний довелося-таки видалити. Але й тут вона все владнала — тут у них лікарі — будь здоров, отої старої школи! Довелося випустити хірурга — не в тюремній же лікарні, чесне слово, лікуватися! Тут ні наркозу, ні операційної людської. Молодець доктор! Зробив усе як академік, врятував, можна сказати. Але тепер потрібно лікуватися. Горілки — ані-ані, лише вино! І трави, особливий настій, від якого минає біль, і все здається таким чудовим, таким хорошим, і зовсім не хочеться працювати...

Вона славна, ця Ар... ця Ада. І ніколи ні про що не просить, не зв’язана з цими їхніми бандерами, він перевірив. Ніхто до неї не ходить, і вона нікуди. Поважають її люди. І ніби трохи бояться. Але вона зразу зрозуміла — він, майор Безпалий, велика людина. І порядок тут наведе. Ніяких помилувань! Жодних послаблень режиму! Якнайсуворіше дотримання революційної законності! Але ж чомусь зникло натхнення, яке приходило до нього під час допитів — оте особливе бажання завдати болю, мучити. Зникло. Мабуть, вік уже не той. І хвороба. Треба пожаліти самого себе. Війну пройшов. Яку війну! Ну їх, тих бандьор! Для них є табори, отам їх навчать Родіну любіть! А його справа — пильнувати, щоб усе було по закону: арешт, слідство (в рамках соціалістіческой законності), суд (який там суд, засідання особливої комісії, тут якби кожного судити так, як треба, то сотня суддів засідала б цілодобово, досить для них трійки), і відправити на етап усіх в целості-сохранності. А головне — щоб ніхто не втік.

І