Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Слідчий невдовзі повернувся. Помітив порожню склянку, сліди крові на склі.
— Ага, то ти його знаєш! Водичку подаєш, так? Говори, як його звати, говори!
— Я його не знаю, не зна...
Орися не договорила. Красиві пальці слідчого стиснулися в кулак, і кулак цей полетів в її обличчя. Удар відкинув до стіни.
— Та що ж ти робиш, нелюде! За що дівчину б’єш? Я її не знаю, ніколи не бачив! — рвався із пут Петро-Теодозій, намагаючись звільнити руки з колючого дроту, але колючки лиш сильніше впивалися в тіло, та й солдат не давав йому ступити й кроку.
— А як з вами розмовляти? — урвався терпець капітанові. — Ви у нас стріляєте, бандерівці чортові, а ми повинні з вами кренделя розводити? Ну, вона у нас знатиме, як родіну любіть! Сержанта Капустіна сюди!
Сержант Капустін виконував у тюрмі обов’язки ката. Бити, звичайно, умів кожен, але капітан Ратніков уникав прямого контакту своїх пещених пальців з тілами жертв — гидував. Максимум, що міг собі дозволити — ляпас по обличчю, коли здавали нерви. Коли потрібна була справді професійна робота — кликав сержанта.
— А як цього, товаріщ капітан? — спитав рядовий, показуючи на Петра. — Тіснувато тут...
— Нічого, хай дивиться! Коли ще доведеться голу дівку побачити! Роздягнути її, сержанте! — і посміхнувся масно: — Кофточку шкода, красива...
Допит тривав до пізньої ночі. Капітан вийшов, його змінив майор. Потім знову капітан.
Коли Орися повернулася в камеру, Катруся не спала. Розбите обличчя подруги і посмугована спина, ледь прикрита мокрою від крові кофтиною, жахнули не тільки її.
— Боже мій, невже почалося? Невже починають бити й жінок? — заламала руки пані Рузя Перебенда. — Орисенько, донечко, дай я допоможу. У мене є трішки мазі...
Мазь зі знаменитої аптеки пана Перебенди трохи втишила біль. Та інший, невимовний біль терзав Орисі душу. Як вона має сказати Катрусі, кого бачила в кабінеті слідчого, як?
На щастя, Катря не клопоталася допитом, розбите обличчя подруги, скатоване тіло — от що вимагало турботи.
— Лягай отут, Орисенько, — поступилася нижніми нарами Олена Оксентіївна.
Орися довго не могла знайти собі місця — на животі не могла, бо боліло обличчя, на спину годі лягти, бо посмуговані плечі... Мучила думка — хоч би не викликали на наочний звід Катрусю, хоч би не здогадалися. Катруся не витримає, упізнає. Вона ж така безпосередня, все на обличчі написано. Не вміє брехати. Майнула думка — а якби Романа отак, побитого, скатованого... Чи витримала б вона, чи не заридала? Чи не зрадила б?
Чи не почала розповідати все, що знає, аби лиш припинили катувати коханого? І не могла відповісти ствердно...
Отепер Орися зрозуміла, чому так суворо дотримувалися в організації правил конспірації. Чому знали одне одного тільки на псевдо, і провідники суворо карали кожен випадок звертання по імені, навіть якщо люди були знайомі з дитинства. Тільки на псевдо, жодних імен, а тим паче прізвищ — інакше в небезпеці опиняється родина. Під час війни, при німцях, було якось легше — зрадники траплялися зрідка, зате після початку радянської окупації розплодилося їх багатенько — хтось хотів добре влаштуватися на роботу, хтось поклав око на сусідове майно, хтось просто виявився слабким — не витримав допитів. Почастішали випадки, коли чекісти навмисно засилали своїх провокаторів — щоб вивідували. Псевдо рятувало. «Про справу говори не з ким можна, а з ким треба» — як мудро обмежував дівоче бездумне щебетання «Декалог»!
А тепер доводилося практично пізнати вивчене напам’ять, але таке далеке й неможливе колись: «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни».Оце вже й були тортури. Орися внутрішньо пишалася собою, що не виявила тайни, не сказала імені хлопця. Але чи не більшою була інша тортура, на яку не сподівався чистюля-капітан, — мовчати, не сказати подрузі правди, не розкраяти їй серця.
Відтак Орися почала боятися кожного виклику на допит — не так побиття, як чергових хитрощів слідчих — хіба важко їм довідатися від когось із слабших духом, що Роман і Орися — не тільки сусіди, не просто знайомі з дитинства... Душа холонула від думки, що Роман, можливо, такий же скатований, лежить зараз десь у карцері на холодному камінні з руками, зв’язаними колючим дротом. Хоч би чоловічі камери не довідалися, що її побито, хоч би не переказали...
Не змогла склепити ока. Нелюдське «Підйом!» сприйняла майже як звільнення. Камера завовтузилася, заворушилася. Побитій Орисі кожен намагався прислужитися, чим міг, поділитися, зробити бодай якусь приємність, щоб полегшити біль.
Кількох жінок забрали на роботу — мити кабінети, коридори, прибирати на подвір’ї тюрми, наглядачі швидко збагнули, що самим надриватися немає рації. Увечері Олена Оксентіївна та Люба повернулися, тихі й німі, зі сльозами на очах. Люба ридала вголос, билася в істериці, Олена Оксентіївна просто хитала головою, мов китайський болванчик, так, ніби хотіла захитати, заколисати якийсь нестерпний біль.
— Що трапилося? — розпитували дівчата, але в Люби годі було чогось допитатися.
Трохи заспокоївшись, Олена Оксентіївна розповіла, що вони прибирали заднє подвір’я між стіною і муром, яке дуже заросло травою, і наглядачі вивели туди хлопця «з наших», у подертій сорочці в голубу й білу смужку, дуже побитого, не можна було навіть обличчя роздивитися.
— А який був — білявий, чорнявий? — чомусь узялася розпитувати Катря.
— Замовкни, Катрусю, не питай, не треба, навіщо воно тобі, — почала її вмовляти Орися. Вона вже зрозуміла, про кого йдеться.
— Ой, Катрусю, який там білявий-чорнявий! Сивий був зовсім!
— О, то це, мабуть, якийсь старший чоловік, — заспокоїлася Катря.
— Та ні, молодий. А може, і в літах, як тут розбереш. Ми з Любою сховалися за рогом, під стіною, щоб нас не помітили. Ці катюги дали йому лопату і наказали
