Лицарі любові і надії - Леся Романчук
З пісні дізналися й про те, що хлопців повели на етап. Уміли вони в текст пісні увести рядок-повідомлення. Чи пішов із цим етапом Роман?
Поки Роман був тут, поруч, хай навіть на іншому поверсі, хай навіть за кам’яним муром, Орисі було тепліше та якось спокійніше — таки їхня, Прикарпатська тюрма — зовсім не така катівня, як інші, про які розповідають бувалі в’язні.
— Ні, на етапі якось легше, — розмірковувала Олена Оксентіївна. — Якийсь рух, нові враження. І повітрям свіжим подихати можна. Скоріш би на етап. Сил немає катуватися у цьому мішку!
— Не говоріть про те, чого не знаєте, колего, — обізвалася Татьяна Анатольєвна Полєтаєва, також учителька, а до війни — викладач університету десь у Казані, яка перший свій термін розпочала ще в тридцять сьомому і вже встигла побувати всюди — в тюрмі, на етапі, в таборі. — Запевняю вас, зовсім скоро ви будете згадувати цю камеру як найкраще місце у своєму житті, після рідного дому, звісно.
— Ой, пані Тетяно, та скоріш би вже! Як воно буде, так і буде! — заголосила Віра, сільський агроном.
— Прошу не перекручувати моє ім’я! Не називайте мене, як якусь бандерівку — пані! Яка я вам пані? І не Тетяна зовсім, це по-вашому! Я Татьяна Анатольєвна, хіба так важко запам’ятати?
— Та яка різниця, пані Тет... Та-тья-но, — по складах вимовила Віра, — чим погане наше звертання — пан, пані?
— Теж мені — пані! Сидить у тюрмі, а також — пані! Пани — це експлуататори, от хто вони такі! Я навіть чути не хочу, щоб мене, людину з університетською освітою, хтось називав «пані»! Ми всі тут — товаріщі!
— Зовсім не всі, — втрутилася Катря. — От ми, наприклад, зовсім не товаріщі, ми друзі. Ми навіть для наглядачів не товаріщі, а... Як вони нас називають? Заключьонні. Ну, ще гражданє. От і всі звертання!
— А мені не подобається! Не хочу бути «паней»!
— То не будьте. Не можна людину примусити бути паном, вона повинна сама це усвідомити, — зітхнула пані Перебендова, єдина таки справжня пані в камері. — Це відчуття — в душі. Самоповага, усвідомлення себе приналежним до певної спільноти людей. Якщо цього відчуття немає, то, звісно, зайво звертатися у такий спосіб.
— Ну, ми принадлежим к разним... как ви сказалі? Спільнотам... — перейшла на російську, щоб виокремити себе з-поміж «бандерівок», Татьяна Анатольєвна.
— Прінадлєжим к разним, а в камері сидимо одній на всіх, — обізвалася Орися. — Краще розкажіть про етап, щоб раєм не здавався.
Полетаева не дуже радо згадувала пережите. їй було, мабуть, важче за інших, бо той, хто вже одного разу пройшов цим шляхом і позбувся ілюзій, що десь там, на етапі, в таборі чи в іншій в’язниці буде краще, дуже чітко собі уявляє всі особливості перебування в задушливому влітку та промерзлому наскрізь узимку «телятнику». Там не буде краще. Та як розповісти правду цим дівчаткам, висмикнутим з-під вишитої квіточками маминої ковдри, що тут, у найжахливішому, на їхню думку, місці, ще зовсім не так погано. Що найстрашніше почнеться навіть не на етапі... Ні, краще не треба.
— Не буду рассказивать. Поживьотє — увідітє... А передачі із дома пока что пріберегіте. Кто знает, когда заберут. Прігодітся, всьо прігодітся в дароґе...
Сама Полетаева для себе вже вирішила — спробує тікати дорогою до вокзалу — хай краще пристрелять при спробі втечі — вдруге вона цих жахів не витримає, не витримає, не витримає...
Кажуть, тому, хто вже побував у тюрмі, вона стає рідним домом, і вже не такою страшною. Насправді все не так. Той, хто переступає поріг камери уперше, ще не знає, що його там очікує. І тому має сили пережити. Краще не розповідати цим дівчаткам, краще не розповідати. Самі побачать...
Коли наглядач учергове гукнув: «Полянська, на допит!», Орися вже навіть і не злякалася. Попередні допити були якимись нудними. Слідчий, молодий і симпатичний капітан Ратніков змушував її раз у раз повторювати одне і те ж:
— Чи знаєш ти Оксану Савку?
— Так, ми разом вчилися в гімназії.
— А Ганну Гоць?
— Ні, такої не знаю.
— А Олесю Ставничу?
— Теж не знаю.
— А як було псевдо Оксани Савки — «Верба»? Бачиш, ми й так знаємо, твоя справа лиш підтвердити.
— Я не знаю ніякого псевда. В гімназії ніхто не мав псевда.
— Не придурюйся, ти чудово знаєш, де були псевдо. До речі, а як називали в організації тебе?
Орися знову й знову повторювала, що не перебувала в жодній з організацій. Ще на першому допиті слідчий запропонував їй сісти на табуретку посеред кабінету, але на наступних змушував стояти, сподіваючись, що хоч це спонукає вперту дівчину давати потрібні свідчення. Справа майже не просувалася, але він мав вказівку щодо цієї бранки — не застосовувати «особливих методів впливу». Мабуть, батько, відомий у місті лікар, дав хабара начальникові тюрми, таке бувало. Іноді він сам стомлювався, виходив на півгодини, щоб випити чаю, увесь цей час Орися мусила стояти. Через три-чотири години ноги боліли так, що хоч плач. На щастя, слідчий не бив її, не влаштовував катування добовою «стійкою», не замикав у «бокс» — низеньку шафку в кутку кабінету, де можна було лише сидіти, скорчившись, і за кілька годин такого сидіння навіть без побоїв тіло боліло, як після катування, так розповідали інші в’язні.
— Отож, ти призналася, що знаєш Оксану Савку на псевдо Верба, а також
