Операція-відповідь - Василь Іванович Ардамацький

— Правда? — Лісовський майже посміхнувся. — Ні, чому ж, ми попрацюємо. Ти ж обіцяла поговорити з батьком… — Він важко підвівся з ліжка. — Ти підеш звідси сама. Вибач, що не проводжаю.

— Це робить мій росіянин, — засміялася Наташа.

— Він що, знову чекає тебе? — не зумівши приховати свій переляк, спитав Лісовський.

— О, ні! Ще цього бракувало, щоб він проводжав мене на побачення з іншим!

Наташа вийшла на вулицю, задоволена собою. Здається, вона не зробила нічого такого, за що полковник Сьомін вичитував би їй на наступній нараді.

Щоранку Хауссон їздив на вулицю Хенель. Залишивши машину на площі Майбах, він переходив бульвар, вулицею Хенель добирався до п’ятиповерхового будинку дуже старої архітектури і зникав за пошарпаними масивними дверима.

На вулиці, по обидва боки дверей, висіло безліч табличок, з яких можна було дізнатись, хто живе в цьому будинку. Зубний лікар, протезист, адвокат, учитель музики і ще багато інших корисних людей. Не було тільки таблички, яка пояснювала б, що в цьому будинку на другому поверсі розмістився один з філіалів відомства майора Хауссона.

«Він людина скромна, не хоче афішувати свою фірму», — похмуро усміхнувся полковник Сьомін, коли Ричагов показав йому фотографію під’їзду цього будинку на вулиці Хенель.

…Зайшовши в парадні двері, майор Хауссон піднявся сходами на першу площадку, одімкнув своїм ключем двері і зайшов у прихожу, яскраво освітлену лампою денного світла. В самому кінці коридора, біля маленького столика, простягнувши ноги, сиділи два солдати. В одного на шиї висів автомат, у другого на поясі — кобура з пістолетом. На майора Хауссона солдати не звернули ніякої уваги; можна було подумати, що вони сплять.

Хауссон пройшов в одну з кімнат, де молодий чоловік, сівши на край стола, диктував щось стенографістці. Не припиняючи диктувати, він помахав майорові рукою і вказав на стіл, посеред якого лежала папка яскраво-жовтого кольору. Майор Хауссон сів за стіл і, відкривши папку, почав читати папери. Чоловік підійшов до Хауссона і роздратовано вигукнув:

— Я в нього був двічі — і все безуспішно.

— Терпіння, Жерард, — не відводячи од паперів погляду, сказав Хауссон. — А це ви читали?

Майор подав чоловікові вузеньку стрічку шифровки.

— Звичайно читав. Усього цього треба було чекати.

Майор Хауссон ударив кулаком по столу.

— Навіщо вони тримали його в Мюнхені? Ми ж їм казали, що цей росіянин просто дрібний злодій і втік до нас від неминучої тюрми. Попереджали ж ідіотів, що його треба запроторити якнайдалі і якнайшвидше. Була ж чергова відправка переміщених осіб в Австралію. Там би він спокійно дав дуба від пропасниці. А вони тримали його в Мюнхені, доки газетярі не дізналися, що він за цяця. Тепер скандал на всю Європу.

Чоловік усміхнувся.

— Хоч тепер його треба знешкодити. Автомобільна катастрофа, або серцевий припадок, або ще щось…

— Так, так… — неуважно пробурмотів Хауссон. — Сьогодні ж, Жерард, самі їдьте в Мюнхен і зробіть усе, що треба… А цей усе ще мовчить?

— Як папуга, повторює одне і те саме — вимагає негайно звільнити.

— Ну що ж, піду попрацюю з ним я.

Хауссон вийшов з кімнати і попрямував у кінець коридора, де сиділи солдати. Ті ліниво підтягли ноги і повільно підвелися. Один з них повернув ключ в оббитих залізом дверях. Хауссон зайшов у кімнату, в якій кілька днів тому опритомнів лейтенант Кованьков…

А в цей час Ричагов, кільканадцятий раз промандрувавши за Хауссоном від його квартири до будинку номер три, по вулиці Хенель, зайнявся ретельним дослідженням будинку. Він уже давно встановив, що в двір з вулиці Хенель в’їзду немає. В усіх сусідніх будинках ворота вели в двір.

Ричагов зайшов у двір сусіднього будинку з правого боку. Цей двір був обрізаний глухим брандмауером будинку номер три абсолютно глухою стіною. Тільки під самісіньким дахом блищало кругле вентиляційне віконце, зроблене, мабуть, для освітлення горища. Уважно обмацавши поглядом стіну, Ричагов ледве помітив, що раніше в ній на рівні другого поверху було вікно, тепер замуроване старою цеглою, яка за кольором зливалася з стіною.

Ричагов зайшов у двір будинку, що стояв ліворуч. І сюди від будинку номер три виходила така ж глуха стіна, але тут вікно на другому поверсі не було замуроване, і, судячи з усього, там була житлова квартира. На підвіконні стояли квіти.

Брандмауери будинку номер три, дуже витягнутого вглиб, були набагато довші від фронтону. Сусідні двори — непрохідні. Де ж тоді двір будинку номер три? Ричагов вийшов на вулицю Хенель, потім пройшов на паралельну вулицю Бенікен. Він припускав, що будинок номер три другим фасадом виходить на паралельну вулицю і що там може бути в’їзд у його двір. Але ще здаля Ричагов побачив, що будинок, який його цікавить, на паралельну вулицю не виходить. Тут порожніми западинами вікон дивився зруйнований чотириповерховий будинок. Розбита була й половина сусіднього будинку. Всі двері і нижні вікна зруйнованих будинків замуровані цеглою, і пробратися всередину неможливо.

Ричагов повільно проходив повз мертві будинки. Останній з них виходив на площу Майбах… Тут, за три кроки від рогу вулиці, Ричагов зупинився замислений: не може бути, щоб будинок номер три не мав під’їзду з двору… В усякому разі майорові Хауссону такий під’їзд потрібен.

Щоб знову вийти на вулицю Хенель, Ричагов звернув за ріг і завмер на місці. В глибині бічної стіни розбитого будинку він побачив масивні високі ворота, оковані залізними штабами. Ричагов і раніше бачив ці ворота, але йому й на думку не спадало, що вони, розташовані на такій відстані від будинку номер три, могли вести саме туди. У замкнених зсередини воротах не було жодної щілини.

Ричагов вийшов на бульвар, сів на лавочці, звідки добре було видно ворота, і почав чекати. Години через дві з вулиці