Курилася доріженька - Роман Купчинський
Трохи оподалік стояло кілька старших господарів і тихо розмовляли між собою. Один з них зачепив Зварича.
— Як то було, паничу, з вами і з Якимцем.
Зварич коротенько переповів подію, а селяни уважно слухали.
— Певна річ, — обізвався один, коли Зварич скінчив. — Не повинен був тікати.
— Так, але й улан не мав права стріляти, — відповів Зварич.
Селянин усміхнувся.
— Ой, войсько — то не забавка. Як є наказ, то й рідна мати не поможе.
Другі селяни потакуюче покивали головами.
— А ще до того у воєнний час, — додав один з них. — То, паничу, хто не військовий, то цього не розуміє.
— Таки так, — згодився третій. — Наказ при війську — свята річ, і на те нема апеляції. А ще до того під час війни…
— Він, уважайте, втікав — о! — сказав перший, звертаючись до цілого гурту. — Улан крикнув: Halt! Раз, другий, третій; не станув — стріляє. Такий припис.
Зварич слухав отого всього і не знав, що на те говорити. Спершу здавалося йому, що вояк допустився злочину, тепер під впливом слів селян виглядало, що це ніби щось іншого, на що досі не мав прикладу, ні не знаходив назви.
Постоявши ще хвильку, вернув до візка.
Городюк хоч перед тим і не хотів, щоби Петро йшов дивитися на Якимця, тепер цікавився кожною дрібницею: як він лежить, де дістав кулю, чи виглядає дуже змінений.
Звичайна цікавість людей, які раді довідатись якнайбільше про річ, якої самі не мають відваги оглянути.
Бричка заїхала на приходство і спинилася перед ґанком. Петро мимовільно кинув поглядом у сторону дровітні.
Була купка нарубаних дров, лежала сокира…
«…Потім дорубаєш дров і принесеш води до кухні…» — пригадав собі слова пані Керницької, сказані до Якимця.
Всміхнувся гірко… Ні дров не дорубає, ні води не принесе…
Двері від ґанку відчинились навстіж, і з них вибігла пані Городюкова.
— Богу дякувати! — вимовила тремтячим голосом і почала кліпати повіками, з-під-яких котилися сльози.
Петро зіскочив з брички і підступив до неї.
— Тіточко, прошу заспокоїтися. Мені ж нічого не сталося.
— Але могло статися, — хлипала Городюкова. — Могли так зробити, як з Якимцем.
— Но, но, так зі мною не сталось би! Одно — що я не дурний втікати, а друге — що я таки собі не дам наплюти в кашу.
— Іди! Ти все з тою своєю певністю… Як не будеш осторожний, то колись біди собі напитаєш. Ну, ходи, недобрий хлопче, — додала радісно, — там панство Керницькі журяться тобою, що страх.
— Добре, що ви є! — втішилася пані Керницька. — Бійтеся Бога, що то сталося?
Петро глянув на її заплакане лице і сумно спустив голову.
— Нещастя, пані добродійко, що ж зробити. Я вже не міг перешкодити.
Пані Керницька аж за голову злапалася.
— І не говоріть такого! Перешкодити?!.. Що то би могло з нами бути… кої не говоріть!..
— Дуже легко могли тобі те саме зробити, — говорила крізь плач Городюкова. — Пощо тобі було пхатися?!
Ввійшли в покої. Отець Еміліян не вийшов назустріч Петрові. Був такий схвильований, що, видно, не мав сили перейти через кімнату. Сидів у кутку канапи і нервозно курив.
— Ну, славити Господа Бога! — сказав, побачивши Петра.
А коли Петро підійшов звітатися з ним (сам не знав чого, адже годину тому вийшов звідси!?), отець Керницький взяв його за голову і поцілував у чоло.
На широкім лиці панотця не грала нині вічна усмішка вдовілля і внутрішнього спокою. Скривлений і блідий, розводив безрадно руками, а цигаро танцювало між дрижачими пальцями.
Присутність Петра, видимо, вспокоювала його, бо по добрій хвилі відітхнув глибоко і спитався:
— Розкажіть же, як то все було?
— Пощо, отче, розповідати, — вмішався Городюк. — Ви знову схвилюєтесь, а то може шкодити.
— Нічого. Нехай розказує. Я вже зовсім добре чуюся.
Петро зрозумів натяк Городюка і почав розказувати так, щоб не дуже виходило страшно.
Але і це, що розказував, було таке, що отець Керницький аж подавався назад, вирячуючи зі страху очі.
Пані Керницька і Городюкова слухали оповідання, час до часу витираючи сльози. Городюк скубав нервово бороду і аж двічі чистив завзято окуляри.
Коли ж Петро дійшов до місця, як на нього пхався з конем улан, Городюк встав і стукнув кулаком об стіл.
— Я їм того не подарую! — сказав рішуче. — Ще маю настільки впливів.
Пані Городюкова ціла аж тремтіла.
— Бійся Бога, хлопче, як ти себе наражував. Таж то кожної хвилі смерть!
Зварич дуже любив свою тітку, і жаль йому було її сліз.
— Тіточко кохані, слово даю, я не сподівався того. А зрештою… Ось я є назад: здоровий і ненарушений.
Пані Керницька подивляла Петра:
— Але ви відважний чоловік. Я, здається, вмерла би зі страху.
— Чого? — надувався Петро. — Що ж мені могло статися?!..
— Добре вам тепер говорити. А дивіться — Якимцьо…
— Тікав, прошу пані добродійки, не знати чого…
Пані Керницька зітхала:
— То я все завинила. Нащо мені було казати, щоб ішов з тим проклятим уланом.
На останні слова жінки отець Еміліян затріпав руками.
— Дай спокій… Не хочу того слухати!
Видно було, що отець Керницький немало наївся страху і тепер тіни своєї боїться.
— От ліпше, — додав по хвилі,— дай що пану Петрови з’їсти. Виголоднів десь добре.
— Не треба, дякую, я не голодний.
— А чим же тебе там годували, що не хочеш їсти? — запитався Городюк.
Петро всміхнувся, не відповівши нічого.
— Таки правда, — сказала пані Керницька. — Я вам зараз щось зроблю, — і вийшла до кухні.
В кімнаті на хвилю стихло. Отець Керницький, хоч і який звичайно балакучий, не мав охоти до розмови. Петро не обзивався, чекаючи на запити. Пані Городюкова мовчки дивилася на Петра, а Городюк ходив задуманий по кімнаті. Панував якийсь нестерпний настрій, так, наче щойно мерця винесено звідси. Щоб перервати його, Городюк станув проти жінки і запитався:
— А де Наталка?
Петро вдячний був дядькові за це питання. Він ставив його собі в душі вже кілька разів, але не смів запитатись голосно.
— Сплакалася, бідацтво, за Якимцем. Десь, певно, в канцелярії,— відповіла Городюкова.
Петро не міг не подумати: «Чи тільки за Якимцем?! Може, хоч одна слізка була за мною!..»
В кімнату ввійшла пані Керницька з перекускою.
— Їжте, пане Петре, — припрошувала.
— А може, й напевно, всі що з’їсте? — звернулася до Городюків і чоловіка.
— Хіба кислого молока, — запропонував отець
