Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький
— Де?
— Там. Сам знаєш. Я там була.
— Про що ти знову?
— Я замерзла у тайзі, але мене врятували. Кільканадцять хвилин, а мені здавалося, що то ціле життя.
— Надіє.
— Що, любий?
— Ще нічого не відомо. Усе в моїх, усе в твоїх руках.
— Ми вже не встигнемо утекти. Проґавили останню мить.
Ми поцілувалися солоними вустами.
— Хочеш, я піду з тобою у вогнище?
Але в цю мить хтось постукав у двері. Ми відступили одне від одного. Увійшла Галина з блакитною пластиковою каністрою в руці. Зняла з голови берет і почала діловито обтріпувати його об бильце крісла.
— Знову ллє? — спитав я, аби щось запитати.
— Поплуталися навіть пори року, — відповіла вона. — Усе на купу: сніг, сонце, вітрюган, дощ. Найкращий розчинник, імпортований з Нової Зеландії. Сірники придбаємо у валютному магазині і донесемо пізніше. Надєжда увела в суть усіх деталей?
— Так.
— Може, маєте запитання чи сумніви?
— Не знаю, що з собою робити.
— Я ж вам дала брошури.
— Так. Але я не знаю, що робити до восьмої вечора.
— Я теж не знаю. Може, вам хочеться попрощатися з друзями, з містом.
— Це не моє місто.
— Найкраще проковтнути порошок і заснути. Ми вас розбудимо.
— Дякую, якось собі зараджу.
— Надєждо, чого втелющилася у вікно?
— Задумалась.
Я взяв у руку блакитну каністру. Добряче важив мій ручний багаж як на таку далеку подорож.
— Ну, я пішов, — мовив я нерішуче.
— Ви будете під нашою опікою. Можете нічого не боятися. І рівно о восьмій перед залою з’їздів. Ми також туди прийдемо.
Я вклонився, а бензин неприємно забулькав у пластиковій посудині. Надєжда стояла, повернувшись обличчям до вікна. З її волосся струмувала лагідна червінь, немов від жаринок у зимовій печі. Я вийшов до другої кімнати.
— Вже йдете? — спитав хворий.
— Так. Пора.
— А я лишаюся. Забув про мене Господь. Я пережив свій час і свою легенду. Це найстрашніша мука, а я ж бо знаю, що таке мука. Я заздрю вам.
— Щойно я пригадав, що свого часу дещо чув про вас.
— Могли чути. Мої спогади перекладено тринадцятьма мовами. А в нас ними гендлювали на чорному ринку. Потім пройшло кілька поколінь, і все стерлося. Ніхто вже не пам’ятає.
Я жваво забулькав своєю блакитною каністрою.
— Про мене теж забудуть.
— Не дай, Боже. Гадаєте, що ми свідки загибелі народу?
— Цього ніхто не знає. Це чудово і страшно, що ніхто не знає, що означають його жести, вчинки, шаленства. Журимося смертю народів, а тим часом уся Галактика летить у прірву небуття. Знову град. Що за осінь.
— Як на мене, то ще літо. Не люблю, пане, придивлятися до планетарних систем. Поки ми на землі, тримаймося її пазурами. Мені можна так казати, бо я тримався єдиним зламаним пазуром.
— Отже, ви благословляєте мене в дорогу? — я стукнув по шкарубкій поверхні каністри.
— Не варто так далі жити, — мовив хворий і зімкнув повіки.
Попри білу бороду й посивіле волосся, виглядав він напрочуд молодо.
— Знаєте, мені здається, що безліч людей в усьому світі купують бензин і шукають, як я, каністри. Бо я маю незвичайний наслідувальний інстинкт. Що б я не зробив, виявлялося, що і всі інші зробили те саме. Я опинявся посередині. У статистичній пересічній серединці. Так уже мені не поталанило.
— Не можете бути першим, то будьте останнім. Це теж незла позиція.
Я придивлявся до нього без симпатії. Знав, що він теж спостерігає за мною крізь шпарини у повіках. Може, його поклали отут, аби й він підштовхнув мене пальцем до мого вироку? Може, він лежить під оцією зім’ятою ковдрою у сорочці для візитів та напрасованих штанах, щомиті готовий, тільки-но я піду, побігти на святковий бенкетик?
У телевізорі все ще показували з’їзд. Радянський секретар з лисніючою міною на обличчі саме вручав прапор чи вимпел нашому секретареві, який став на коліно і чолобитно поцілував краєчок гаптованої матерії. У залі, а його тут-таки показали, усі моментально позривалися з місць, з ентузіазмом аплодуючи цій події, дехто з піднесеними руками щось волав у екстазі, але що саме — я не чув, позаяк за загальним звичаєм і в цьому домі відключали звук під час офіційних передач.
Цей сивий чоловік, жива реліквія або звичайний нагонич, цей сивий святий підняв праву руку, ніби прощаючись чи благословляючи мене.
— Ну, годі, — мовив я і вийшов.
На сходах я роздивився посудину з вогнистим бальзамом. Містила в собі десь зо п’ять літрів. Я спробував відкрутити ковпачок. Функціонував справно. Блакитний колір — колір невинності. Невинність не кидається в очі. Можна йти, треба йти. Куди? Дорогою побачимо.
На площадці між поверхами я відламав шматок шибки. З невідомої причини скло було закіптюжене. Я глянув крізь нього на небо, де знову поблискували миттєві сонячні спалахи. Але в наш час ніхто вже не спостерігає ані затемнень сонця, ані місяця. Остогидли людям усі дати і терміни в усіх соціальних та мілітарних системах. І я теж нічого цікавого не побачив на стомленім небі, небі, виснаженому кліматичними аномаліями, тож кинув оком на стіни, проте й там знайшов лише віддавна знані антидержавні написи, стирати й зафарбовувати які держава вже не мала сили.
Я зійшов униз і там при виході зіткнувся із Захером, отим перестарілим революціонером з фанатичними очима. Він повертався з черги, несучи якусь здобич, бо його старий портфель спух, наче ситий пітон.
— Я звідкись вас знаю, еге ж? — Захер зупинився, перегородивши мені двері.
— Так, знаєте. Ми зустрічалися тільки раз, але за
