Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький

— Ми не живемо нормально. Живемо так, як нам велять.

— Ви вірите в Бога?

— Вірю. Тобто намагаюся вірити.

— От бачите. Ви тільки намагаєтесь. Як і всі ви.

Соромно казати, але від неї струмувала теплінь ваговитого російського тіла. Мені здавалося, що серед кольорових плямок, яким всипана була її одіж, серед отих пастельних вічок бачу й мигдалеві, широко посаджені очі її сосків. Я уявив собі під прозорою тканиною масивні, жіночні, гарячі перса. Такі перса, яких уже не мають на захід од Вісли. І раптом я відчув у своєму немолодому вже, змордованому похміллям тілі якісь непристойні позиви.

— Я забрала б вас до себе, у стару Русь. Там небокрай далекий, як ніде більше, і небо велике, найбільше. Ви ховаєтеся від усього великого, бо не маєте відваги. Плюньте на все і йдіть шукати Бога.

— Вже запізно, спізніла Надіє.

Вона відчувала мій пульс, але і я вловлював удари її крові в напрочуд тонких і ніжних суглобах пальців. Зніяковілий, я визнав, що думки мої потроху шаліють. Що я прошиваю поглядом оцей єдваб чи, може, батист її дивовижної ряси. Дисиденти з усіх стін осудливо дивились на мене.

— Знаєте, давайте втечемо, — раптом сказала Надєжда.

— Що ви таке кажете?!

— Ходи, ніхто не побачить нас. Утечемо від людей.

— Але куди, онуко Чінгісхана?

— Побачимо. Завжди знайдеться трохи місця для нас двох.

— Покинеш їх самих? А хто врятує світ?

— Ви цинік. Боже, чому я покохала вас. Якби я знала…

Хмари несподівано розійшлися, відкривши яскраво-блакитне небо. Запалало величезне чисте сонце і зробилося гаряче, мов у серпні. Великий прямокутник світла розгорівся на підлозі. А оркестр усе ще грав «На сопках Маньчжурії».

— Я позитивний цинік. Тому і знадобився вам. Мені по дорозі з вами.

— Ви не вмієте отак зненацька кинутися в божевілля, правда ж? Ніколи б не змогли.

— Люба Надєждо, негоже робити мені такі докори, тоді як Галина пішла купувати розчинник.

Вона хотіла щось відповісти, але змовчала. Дивилась на мене своїми розкосими очима, котрі зовсім не були зелені, хоч мали б бути зеленими. Її очі мали інтенсивну фіалкову глибінь, і мені здавалося, що вони трішечки фосфоризують.

Надєжда присіла переді мною навпочіпки.

— Шкода, що я не наважилась познайомитися з вами раніше.

— Ти мене з кимось плутаєш.

— Ні, їй-Богу. Запитай у Галини.

— Ти відчула себе серед нас загубленою й шукала рідної душі. Кацапської, дикої, шаленої душі.

— За що ви нас так не любите?

— Я всіх не люблю. Або, коли хочеш, люблю всіх. Навіть отих бідолашних секретарів — нашого й вашого, котрі, можливо, саме в цю мить без охоти цілуються в губи. А тебе, Надєждо, я просто кохаю. Закохався з першого погляду.

— Ти, одначе, польський пан. Білополяк.

— Ходи, сядь коло мене.

— Ще чого. Мені вже минулося.

— Але так буде зручніше.

— Ви мені байдужий.

— Гаразд. Тим більше можеш сісти на своєму дівочому ліжкові.

— А звідки ви знаєте, що я дівчина? Може, я мала вже трьох чоловіків.

— Перший був митець, другий керував сектором у ЦК, а третій — поляк, який вивіз тебе з батьківщини.

— Говоріть далі. Я відчуваю огиду. Принаймні звільнюся від цього дурману.

Вона пахла хною чи, може, якимось сибірським зіллям. Її волосся могло б бути й водоростями з таємничого дна Уссурі. Сіла, зрештою, поруч мене із сердитим виразом на обличчі.

— Мила Надєждо, ти глузуєш з мене. Усі ви трішечки глузуєте з літнього чоловіка, який годиться вже хіба що на підпал.

— Не маю бажання розмовляти.

— Мусиш зі мною розмовляти, це твій обов’язок. Ти повинна заглушувати, приглушувати, знечулювати мене.

Я здивовано зауважив, що її велетенська кучма волосся, ця корона зі щирого злота, злегка тремтить, а вона ховає обличчя в її гущавині.

— Ну ні, Надєждо, так не можна. Чого плачеш?

Я обійняв її й пригорнув до себе.

— Сама не знаю, — схлипнула вона. — Такий настрій.

Я поцілував її в щоку, по якій біг струмочок сліз.

— Я кохаю тебе. Покохав протягом години, чи то пак цілої епохи, останньої ери моєї земної безконечності. Віриш мені?

Надєжда слухняно кивнула. Я відчував у руках її гарячу ваготу. Так було багато разів. Як було безліч ночей, світанків, надвечір’їв. Але зараз мені здавалося, що тримаю тіло, освячене провидінням, магічне тіло жінки, що сниться протягом усього життя. Тіло дівоче й жіноче, тіло-пригода і тіло-притулок. І вперше мене огорнула пронизлива туга за молодою жінкою, що єдналася зі мною тільки сестринськими, а, можливо, й просто людськими обіймами.

Словом, мене охопив досі не знаний зворушливо-неспокійний стан, настрій блаженної легкості й недобрих передчуттів. За вікном здіймалася гучна музика духового оркестру, а в мені росло хаотичне жадання. Надєжда тулилася щораз міцніше, немов хотіла придавити мене до прозорої стіни неминучого.

Тож я поліз до її чернечої ряси й, несподівано знайшовши серед торочок просвіти, упевнився, що вона гола під отією шаллю-пончо. Я хотів твердо поміркувати на цю тему, але не встиг, бо побачив перед собою два якнайлагідніші пагорби її персів і мені здалося, що вперше у житті бачу гарні жіночі груди, і я шалено здивувався, і з тамуючою насолодою схилив голову у тінистому видолинку між отими персами.

Десь там у звивинах мого мозку пульсувало притьмарене усвідомлення того, що я беру участь у магічному обряді, і той сполох, те затемнення, та гарячка, що завше супроводять мене в ці гріховні хвилини, уся двозначна тваринність щезли в мелодії наших безладних шепотінь та цілунків.

Потім я хотів увійти в неї й не міг. Ошелешений,